Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1. Мигель де Сервантес Сааведра
Читать онлайн книгу.
вийшла справді весела пародія, яка примушує і сучасного читача сміятися, що вже казати про його сучасників, знайомих з об’єктом пародіювання. Розказують історію: коли король Філіп ІІ побачив, як студент, читаючи книжку, заходиться від сміху, він послав слугу перевірити, чи не Сервантесового «Дон Кіхота» той читає, – і виявилось, що король вгадав. Навряд чи ця історія правдива, але промовиста.
Упродовж розгортання роману автор поглиблює й ускладнює образ шаленця, захопленого в полон рицарськими химерами. Він наділяє його добротою, шляхетністю, людяністю, своєрідною мудрістю. Тепер Дон Кіхот усе частіше викликає не тільки сміх, а й співчуття і повагу. Поволі він «оживає»: його образ ускладнюється, усе наполегливіше Сервантес підкреслює, що герой прагне високої мети – битися зі злом, несправедливістю, жорстокістю, насиллям, бути захисником усіх ображених. І те, що раніше було джерелом комічного – фізичне безсилля персонажа, який уявив, що здатен на звитяги, починає викликати не тільки жалість, але й захоплення. За словами Томаса Манна, «до сміху, який викликає його гротескна фігура, незмінно домішуються подив і повага». З площини, переважно пародійної, безумний гідальго поволі пересувається до тієї, де комічне поєднується з трагічним. Відповідно змінюється інтонаційний малюнок роману, з’являються сумні нотки, твір стає більш серйозним, філософічним.
Сервантес дає зрозуміти, що Дон Кіхот – людина дійсно освічена, розкриває його і як носія гуманізму. Уперше це проявляється в епізоді з козопасами у Дон Кіхотовій промові про «золотий вік» (розділ ХI першої частини); цей античний міфологічний образ він запозичив у гуманістів, котрі через нього передавали свою утопію ідеального ладу життя на землі. У розділі ХХII першої частини (епізод звільнення каторжників) слова Дон Кіхота: «…на мою думку, річ надто жорстока й несправедлива – повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили» – співвідносяться з вірою гуманістів у гармонійний розвиток людини за умови надання їй можливості вільного розвитку (тут варто згадати «Роби, що хочеш» – знамените гасло Телемського монастиря в «Ґарґантюа і Пантагрюелі» Рабле). Одна з тез, яку Дон Кіхот не втомлюється проголошувати – цінність людської особистості, що не залежить від її соціального статусу. З особливою повнотою вона розкривається в словах, якими Дон Кіхот проводжає свого джуру на посаду «губернатора» (розділ ХLII другої книги), і підтверджується «на практиці» мудрою й достойною поведінкою Санчо Панси на цій посаді.
У своїх монологах і розмовах із Санчо Пансою Дон Кіхот висловлює дійсно глибокі думки й правильні судження, тож коли джура простодушно приходить у захват від мудрості пана, читач з ним погоджується. «Хто, почувши наведені вище міркування Дон Кіхота, не мав би його за чоловіка цілком розумного і абсолютно благомислячого?» – питає й автор-оповідач на початку наступного розділу ХLІІІ. Похвала мудрості Дон Кіхота червоною ниткою проходить другою частиною роману, та