Карибська таємниця. Аґата Крісті
Читать онлайн книгу.
квіти – ваша пристрасть. Ваша і ваших друзів – чи вони вам родичі?
– Друзі. Не більше як друзі.
– І думаю, ви багато подорожуєте разом, адже інтереси у вас спільні.
– Так. Ми подорожуємо разом протягом кількох останніх років.
– Певно, ви пережили чимало цікавих пригод.
– Не думаю, – сказала Евелін. Її голос звучав рівно й трохи знуджено. – Пригоди, схоже, завжди трапляються з іншими людьми.
Вона позіхнула.
– Жодної небезпечної зустрічі зі зміями, або дикими звірами, або з розлюченими тубільцями?
(«Якою ідіоткою я, либонь, здаюся», – подумала міс Марпл.)
– Нічого, крім комашиних укусів, – запевнила її Евелін.
– А бідолашного майора Полґрейва одного разу вкусила змія, – сказала міс Марпл, зробивши твердження, яке було її чистою фантазією.
– Справді?
– А він хіба ніколи вам про це не розповідав?
– Можливо, і розповідав. Не пам’ятаю.
– Ви, певно, знали його дуже добре, правда ж?
– Майора Полґрейва? Ні, ми майже зовсім його не знали.
– Він розповідав стільки цікавих історій.
– Бридкий, старий зануда, – сказав містер Рейфаєл. – І цілковитий йолоп. Бо він би не помер, якби шанувався.
– Ет, ви знову за своє, містере Рейфаєл, – сказала місіс Волтерс.
– Я знаю, про що кажу. Якщо ти нормально доглядаєш своє здоров’я, ти не маєш із ним проблем. Подивіться на мене. Лікарі сказали, що мені капець, багато років тому. Гаразд, сказав я, у мене свої правила догляду за здоров’ям, і я дотримуватимуся їх. І ось я тут.
Він із гордістю подивився навкруг себе.
Те, що він досі тут, на цьому світі, справді здавалося якоюсь помилкою природи.
– Бідолашний майор Полґрейв мав високий кров’яний тиск, – сказала місіс Волтерс.
– Нісенітниця, – заперечив містер Рейфаєл.
– Але ж він справді його мав, – сказала Евелін Гілінґдон.
Якась несподівана авторитетність пролунала в тоні її голосу.
– Хто вам про це сказав? – запитав містер Рейфаєл. – Він сам?
– Хтось сказав.
– Він мав дуже червоне обличчя, – втрутилася до розмови міс Марпл.
– Ну то й що? – запитав містер Рейфаєл. – У нього не було високого кров’яного тиску, він сам мені сказав.
– Невже справді? – здивувалася місіс Волтерс. – Ніхто не може з певністю стверджувати, що в нього нема тієї або тієї хвороби.
– А чом би й ні? Одного разу, коли він поглинув неймовірну кількість пуншів і дуже багато з’їв, я йому сказав: «Ви повинні стежити за своєю дієтою і менше пити. У вашому віці людина має стежити за своїм кров’яним тиском». А він мені відповів, що з цього боку йому нема чого остерігатися, бо кров’яний тиск у нього цілком нормальний для його віку.
– Але він приймав якісь ліки, щоб понизити тиск, – знову втрутилася до розмови міс Марпл. – Ліки, що називалися «Сереніт» або якось так.
– Якби ви запитали мене, – озвалася Евелін Гілінґдон, – то я сказала б вам, що, на мою думку,