Про письменство. Мемуари про ремесло. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
під час якого член команди ЛСШ побив рекорд школи за очками. Одна була простим репортажем, а друга – бічною колонкою про рекордсменську гру Роберта Ренсома. Я приніс їх обидві Ґульдові на наступний після гри день, щоб до п’ятниці їх підготувати. Він прочитав репортаж, зробив дві незначні правки, після чого зарубав. Відтак узявся за головну статтю з жирною чорною ручкою.
За два останні роки в Лісбоні я відходи́в своє на уроки англійської літератури, у коледжі – на пари з композиції, літтворчості та поезії, але Джон Ґульд дав мені більше, ніж усі вони, і то за якихось десять хвилин. Шкода, що ця стаття не збереглася, її варто було б повісити в рамку – з редакторськими правками і всіма ділами, – але я і так добре пам’ятаю, як вона була написана і на що перетворилася після того, як Ґульд «причесав» її своєю чорною ручкою. Ось приклад:
Ґульд зупинився на «часів Кореї» та глянув на мене. «Якого року встановили попередній рекорд?» – запитав він.
На щастя, в мене з собою були нотатки. «1953-го», – сказав я. Ґульд крекнув і повернувся до роботи. Закінчивши з помітками в моєму рукописі, як у прикладі вище, він підвів погляд і вгледів щось на моєму обличчі. Гадаю, він хибно вирішив, що це вираз жаху. Насправді ж це було щире одкровення. Чому, дивувався я, наші викладачі мови та літератури такого ніколи не робили? Я наче розглядав анатомічну модель людини на столі містера Кривди в кабінеті біології.
– Я повикреслював лише погане, – запевнив Ґульд. – Усе переважно добре.
– Я знаю, – сказав я, маючи на увазі перше й друге: так, переважно все було добре – або нормально, годилося – і так, він повикреслював лише погане. – Більше такого не робитиму.
Він засміявся.
– Якщо це так, то більше тобі ніколи не доведеться працювати, щоб заробляти на життя. Натомість будеш займатися цим. Мені треба пояснювати щось із цих поміток?
– Ні, – сказав я.
– Коли пишеш, ти розповідаєш собі історію, – мовив він. – А коли переписуєш, твоє головне завдання – викинути все, що не є історією.
Ґульд сказав іще дещо цікаве того дня, коли я здав перші дві свої статті: пиши при зачинених дверях, а переписуй при відчинених. Іншими словами, на початку написане – тільки для тебе, а потім воно виходить у світ. Щойно зрозумієш, про що історія, і добре її впорядкуєш – принаймні наскільки зможеш, – вона почне належати всякому, хто захоче її прочитати. Чи покритикувати. Якщо дуже пощастить (це вже моя думка, а не Ґульдова, але впевнений, що він би з нею погодився), то більшості захочеться зробити перше, а не друге.
Одразу після поїздки з класом до Вашингтона в останній рік школи я влаштувався на роботу на текстильну фабрику «Ворамбо» в Лісбон-Фоллз. Мені не хотілося там працювати – робота була тяжка й нудна, а сама фабрика була задрипаною парашею, що стриміла над забрудненою річкою Андроскоґґін, наче якийсь робітний дім з роману Чарльза Діккенса, – але мені була потрібна зарплата. Моя матір отримувала копійки за роботу економкою в установі для душевнохворих у Нью-Ґлостері, однак твердо