© Sarah Phelps, introduction, 2016

      © Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018

      © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2018

      Передмова

      Від самого початку зізнаюся: ще кілька років тому я не читала жодного твору Агати Крісті й не бачила жодної з багатьох екранізацій її романів. Мені траплялися уривки з них, так, але я ніколи не продивлялася від початку до кінця. Сотні разів проходячи повз театр Сент-Мартінз, де вже понад 60 років ставлять виставу «Мишоловка», я виходила на дорогу, щоб обминути чергу на тротуарі. Ім’я Агати Крісті було мені відоме, і тому я гадала, що знаю, про що вона писала: будинки вікаріїв та сільська зелень, східний експрес і Ніл, заміські будинки, обірвані розмови й труп на підлозі. «Убивство!» – верещить хтось, але вбивство насправді править за каталізатор для ігрових насолод від загадки та вдосталь зашифрованих підказок, які можуть розгадати лише випадкові люди, такі як прониклива та гостра на язик стара діва міс Джейн Марпл або бельгійський детектив з екстравагантними вусами Еркюль Пуаро. Це розвага. Затишна. Чудовий приклад особливої англійськості, наповненої ностальгією. Таємницю успішно розкрито, злочинця визначено й статус-кво відновлено. У фіналі все гаразд. Отак я й думала.

      А тоді мене попросили прочитати «І не зосталося жодного», щоб екранізувати це для Бі-Бі-Сі, і жорстокість роману приголомшила мене. Десять незнайомців запрошено на віддалений острів таємничим господарем. Архетипні персонажі: лікар, генерал, детектив, суддя, учителька, стара діва, дворецький – наче фігурки для настільної гри. Голос із запису звинувачує їх у вбивстві та називає імена їхніх жертв. Один за одним персонажі помирають, спосіб їхньої смерті відповідає моторошній дитячій лічилці. Вони шукають убивцю, але ж, окрім них, на острові ні душі. Убивця – один із них. Але хто?

      Твір «І не зосталося жодного» співвідноситься з багатьма жанрами: неперевершена «таємниця зачиненої кімнати», психологічний трилер, що лоскоче нерви, кримінологічне дослідження природи вини, портрет психопата… І, попри спалахи їдкої дотепності, твір моторошний. На десятьох ізольованих персонажів-параноїків чекає жорстока й нещадна відплата, і не існує пом’якшувальних обставин, немає жодного шансу виблагати помилування та ніде сховатися. Ніякий детектив не приїде, щоб інтерпретувати докази, затримати злочинця та відновити порядок, і єдине, що можна вдіяти, – відчайдушно намагатися вижити. Затишність – остання річ у цьому творі. Мене також вразило, що це роман свого часу. Написана й опублікована у 1939 році, коли світ от-от мав вступити в чергову руйнівну війну, ця історія передчувала вже початок хаосу й убивств Другої світової й, одночасно, була разюче сучасною. А ще вона є надзвичайно провокаційною.

      Після роману «І не зосталося жодного» мене попросили прочитати «Свідок обвинувачення» (для двогодинної екранізації Бі-Бі-Сі). Це історія про секс, гроші, обман, шоу й убивство з найблискучішим поворотом і з перекручуванням фактів. У творі є всі елементи класичного нуару: темні мотиви, загадкова фатальна жінка і, схоже, достойний чоловік, що надто сильно заплутався в павутині. Дія відбувається (як і в багатьох оповіданнях цієї збірки) у сильно розділених 20-х роках минулого століття, епосі запаморочливої гедонічної надмірності, шампанського, коротких жіночих стрижок, шкварчання і трепету джазу для вибраних і гнітючої бідності для більшості. Це світ закопчених пансіонатів, затхлих вуличок, заповнених густим холодним туманом, мерехтливих гасових ламп і холодного ясного світла зали суду. Над усім цим понуро нависає тінь Першої світової війни з її сейсмічними потрясіннями, крахом стабільності, шрамами та жахами темряви. У телевізійній адаптації Леонард Воул, бідний молодий чоловік, обвинувачений у тому, що спокусив багату й поблажливу Емілі Френч і маніпулював нею, щоб жінка переписала свій заповіт на його користь, а потім убив її, розповідає своєму педантичному адвокатові Джону Мейг’ю[1], що він так і не зміг «жодного разу влаштуватися на якусь роботу після служби». Ця подробиця є відлунням бойової травми. Уважається, що Ромейн, віденська актриса і єдина людина, яка може свідчити на захист Воула, запустила в цього чоловіка свої кігті, щоб вирватися зі згарища Європи. Вона «небезпечна жінка», на думку Мейг’ю, «дуже небезпечна». Інших варіантів у нього немає

      Історія аж кишить слабкими натяками на проступки.

      Стосунки між Емілі Френч і Леонардом Воулом, які останній