Зелена миля. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
нашого батьковбивці. Вона зазирнула у дві порожні камери, навіть збігла нагору одним із голих ліжок без матраців, обнюхала, а потім повернулася на Зелену милю. А Персі все стояв і стояв, постукував і постукував, не балакав, на диво, хотів, щоб миша пошкодувала про своє повернення. Хотів її провчити.
– Добре, що вам, хлопці, не треба садовити її на Іскруна, – мимоволі зацікавившись, прокоментував Білл. – Бо це ж здохнути можна, поки на ній усе позастібуєш і шолома вдінеш.
Персі все ще мовчав, але дуже повільно взяв і затиснув кийка пальцями – так хтось міг би тримати добру сигару.
Миша спинилася на тому ж місці, що й раніше, не більш як за три фути від столу чергового, і подивилася на Діна поглядом звинувачуваного перед судом присяжних. Мигцем глянувши на Білла, вона знову звернула всю увагу на Діна. Персі миша наче й не помітила.
– Хоробрий маленький задрипанець, не відняти, – сказав Білл і трохи підвищив голос: – Гей! Гей! Пароплаве Віллі!
Миша трохи здригнулася, її вуха затріпотіли. Але вона не втекла й навіть жодних ознак бажання тікати не виявила.
– А зараз дивіться, – сказав Дін, згадавши, як Брутал годував мишу сендвічем із консервованою яловичиною. – Не знаю, чи їстиме, але…
Він відламав шматочок від крекера «Рітц» і кинув його на підлогу перед мишею. Та лише дивилася розумними чорними очицями на оранжевуватий уламок секунду чи дві. Тонесенькі вусики сіпалися в такт із нюханням. Потім миша простягнула лапи, взяла крекер, сіла й почала їсти.
– А хай мене пофарбують! – вигукнув Білл. – Їсть акуратно, як вікарій на парафіяльній вечері в суботу!
– Мені більше нагадує те, як ніґер кавун жере, – ввернув Персі, але ніхто з наглядачів не звернув на нього уваги. Вождь і През також, до речі. Миша доїла крекер, але й далі сиділа, неначе балансуючи на пружинці свого талановитого хвоста, й дивилася на велетнів у синьому.
– Дайте я спробую. – Білл відламав ще кавалок крекера, перехилився через стіл і обережно впустив на підлогу. Миша понюхала, однак не торкнулася.
– Ха, – сказав Білл. – Наїлася, мабуть.
– Та ні, – відповів Дін. – Вона знає, що ти літун.
– Літун я, кажеш? Мені це подобається! Та я тут майже стільки само, як Гаррі Тервілліґер! А може, й довше!
– Охолонь, старожиле, охолонь, – посміявся Дін. – Але подивись і скажи, що я неправий.
Він бомбою скинув на підлогу ще один шматочок крекера. І авжеж, миша підняла його й знову заходилася їсти, а пропозицію Білла Доджа проігнорувала повністю. Та не встигла вона відкусити бодай раз чи двічі, як Персі шпурнув у неї кийком, запустивши його в повітря, наче спис.
Миша була маленькою ціллю, і слід віддати тому чорту належне – кидок був збіса влучним. Якби реакція у Віллі не була гострою, як уламки скла, він би зніс йому голову. Миша пригнулася – саме так, наче людина, – і впустила кусник крекера. Важкий пекановий кий просвистів у неї над головою та хребтом так близько, що загойдалися шерстинки (це так Дін розказував, а я за що купив, за те й продаю, хоча