Зелена миля. Стівен Кінг
Читать онлайн книгу.
стирчали за край ліжка, а звисали з нього до підлоги. Я не хочу, щоб ви про нього забували, згода? Я хочу, щоб ви бачили, як він лежить і дивиться в стелю камери, тихо плаче й затуляє обличчя долонями. Я хочу, щоб ви чули його, ті стогони, що виривалися з грудей тремкими зітханнями, слізні охкання час від часу. То були не спалахи агонії та каяття, які ми зрідка чуємо в блоці Е, пронизливі викрики зі скабками жалю; як і його сльози, ті звуки були чомусь далекі від болю, з яким ми звикли мати справу. У якомусь розумінні… це може здатися нісенітницею, я знаю, авжеж, знаю, але нема сенсу братися до писання, якщо не зможеш висловити все, що в тебе на серці… у якомусь розумінні він наче переживав скорботу за весь світ, щось занадто величезне, аби колись цей тягар можна було зняти повністю. Іноді я сідав і розмовляв із ним, як і з ними всіма (здається, я вже казав, що розмови були нашим найбільшим, найважливішим завданням), і намагався його втішити. Відчуваю, що мені це ні разу не вдалося, і десь у душі я трохи радів, що він страждає, розумієте? Вважав, що він заслуговує на страждання. Бувало, я навіть подумував зателефонувати губернатору (чи сказати Персі, щоб зателефонував, – чорт забирай, він же був клятим дядьком Персі, а не моїм) і попросити відтермінувати страту. «Ще рано його спалювати, – сказав би я. – Його ще мучить те, що він скоїв, вгризається в нього, накручує кишки на гарненький гостренький шпичак. Дайте йому ще три місяці, ваша честь, сер. Нехай сам відчуває ті муки, яких ми не зможемо йому завдати».
Оце той Джон Коффі, якого я попрошу вас тримати десь у закапелках пам’яті, доки я у своїй розповіді досягну того місця, звідки розпочав. Той Джон Коффі, що лежить на ліжку, той Джон Коффі, що боявся темряви і, мабуть, небезпідставно, бо хіба в темряві на нього не могли чигати дві фігури з білявими кучериками, не дівчатка більше, а спраглі помсти гарпії? Той Джон Коффі, чиї очі завжди спливали слізьми, наче кров’ю з рани, що ніколи не загоїться.
7
Отож, Вождь згорів, Президент пішов. Але недалеко – до блока С, домівки для ста п’ятдесяти пожиттєвиків у «Холодній горі». Пожиттєве для Преза протривало двадцять років. 1944 року його втопили в тюремній пральні. Не в «Холодній горі»; «Холодна гора» закрилася 1933-го. Навряд чи для в’язнів це мало якесь особливе значення. Стіни є стіни, як вони кажуть, а Старий Іскрун, підозрюю, був достоту такий самий смертоносний у своїй кам’яній кімнатці, як і в коморі «Холодної гори».
Що ж до Преза, то хтось пхнув його обличчям у казан із рідиною для хімічного чищення і потримав. Коли наглядачі витягли його звідти, обличчя в нього майже не було. Довелося впізнавати за відбитками пальців. Загалом йому краще було б на Іскруна сісти… але тоді він би не прожив ці зайві двадцять років, правда ж? Хоча сумніваюся, що він був про них дуже високої думки в останні хвилини свого життя, коли його легені вчилися дихати «Гекслайтом» і їдким лугом.
Того, хто з ним таке вчинив, так і не знайшли. На той час я вже полишив роботу в пенітенціарній системі, але мені написав Гаррі Тервілліґер і розповів.
«Вирок