Лютеція. Юрій Винничук
Читать онлайн книгу.
мене, вивівши з задуми:
– Поясни свому колєґові, що я динамо.
– Мохо, вона динамо, – слухняно переказую я.
– Та я зрозумів, – киває Мохо і звертається до Уляни: – А можна з вами потанцювати?
Уляна не проти, і вони відчалюють. Цей чемний ввічливий Мохо, який за відмову танцювати років за шість виллє на дівчину пляшку горілки. І можна вважати, що їй ще пофортунить, бо історія могла б завершитися не настільки бадьоро. Тим часом Ромко помітив і нас, і Уляну, і не знайшов нічого кращого, як тихенько вшитися з ресторану.
– От мудак, – зітхнула Ліля. – З ним хіба не завжди так?
– Завжди…
– Ну, от… – вона нахилилася до мене і заговорила якомога голосніше, намагаючись пробитися крізь агресивну музику: – А тепер що? Що будеш з нею робити?
Я стенув плечима. Вона засміялася:
– А раптом це твоя доля?
– Ти вже це казала. Дай спокій.
Мохо повернувся без Уляни, вона пішла в туалет.
– І ця динамо, – зітхнув Мохо. – Де ти їх понабирав? Піду пошукаю щось путнє…
2
Коли ми повертаємося додому, Уляна тримає мене під руку, її трішки заносить. Ліля пішла додому сама. Я стелю Уляні в другій кімнаті, втомлено падаю на канапу й натягую ковдру на ніс. Вона хвилю вовтузиться, сопе, врешті шепоче: «Хочеш коло мене полежати?» Що за питання? Я вислизаю з-під ковдри, вмощуюся біля неї, вона лежить боком, спиною до мене, і я притуляюсь до її теплого тіла, з приємністю відчуваючи її голі ноги своїми, а притулившись до її сідниць, я вже не можу контролювати себе і злегенька натискаю, вона не реагує, але коли кладу руку на перса, вона її відсмикує.
– Перестань.
– Як то перестань? Сама ж покликала.
– Покликала полежати.
– По-ле-жа-ти?
Я встаю і йду до своєї канапи, мене зморює сон, і ліньки сперечатися. За хвилю вона шепче:
– Я ще дівчина.
– Ну, ми могли б…
– Могли б… – шепоче вона ледь чутно, і я ще якусь хвилю наслухаю.
– І що? – не витримую.
– Нічого… – голос її глухне. – Ти все зіпсував. Спи…
Такого дива я ще не здибав. Я знову занурююся під ковдру, і мене починає долати дрімота, а потім накочується той сон, той самий сон, який сниться хоч і не щоночі, але доволі часто, та, на жаль, раптово обривається, залишаючи по собі солодкий смуток незвіданого. Цей сон з’являється в різних відтинках окремого сну, розбитого на різні сюжети, він може бути на початку, а може – і в кінці. Але й він сам складається з кількох різних клаптиків, які я пізніше, прокинувшись, намагаюся зшити докупи, мені дуже хочеться довідатися, що там далі, але сни розкриваються не повністю, вони переливаються з одного в другий, змінюють течію, плутаються, мовби намагаються приховати щось особливо важливе, щось, до чого я повинен дістатися самотужки і зі значно більшими зусиллями, демонструючи мені при цьому лише окремі епізоди.
Спочатку я бачу