Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман Іваничук
Читать онлайн книгу.
відповідь Оля подала йому квиток.
– Візьми один, Галя не йде.
Він узяв і швидко відійшов.
У кінозалі сиділи разом. Володька крадькома зиркав на рівний носик сусідки й думав, про що заговорити. Погляд його зупинявся кожен раз на пухнастому її кучерикові біля рожевої мочки вуха, і це заважало йому почати розмову. Ззаду доносився шепіт Юрка й Василька:
– Сидять обоє, диви! Хи-хи-хи…
– Парочка.
Оля – як на жаринках. Володя теж почував себе не краще. Що там було на екрані, вони не могли б докладно розказати. Та й між собою – ні слова. Так якось незручно. Володя аж прів від думки, як він повинен повестися після кіно: чи провести Олю додому, чи сказати «на добраніч» і піти. Але не сталося ні одне, ні друге. Бо коли виходили, Оля раптом зникла в натовпі. Й Володя полегшено зітхнув.
А на другий день усі немов змовились у класі. Коли в очі з ким – лукаві посмішки, коли ж обернеться – шепіт. І виразно виділяються слова: Оля… кавалер… страшна любов.
Володі було образливо. Хотілося повернутись і дати ляпаса першому-ліпшому, хто шепочеться. Але стримався. Подумав, що на це сказали б інші. Зловив себе на тому, що думав саме про Олю. І від цього стало приємно. Сміливо й гордо глянув на товаришів. А вони, побачивши, що від збентеження нема вже й сліду на обличчі Володьки, переможені, опустили очі.
Відтепер у Володі появилися іншого роду розваги. Кожного дня він приходив до школи раніше за всіх і вистоював у коридорі до першого дзвінка. Проходжувався біля стінгазети або старанно перечитував плакати, немов вивчав кожну окрему букву. Зрештою, за якийсь час він знав напам’ять майже всі статті стінгазети, всі написи на фотомонтажах, а букви на плакатах набирали чимраз більше ознак живих істот.
Під час таких занять Володя намагався нікого не помічати. Проте не міг не привітатися з Оленою Григорівною. Це, мабуть, тому, що вона дуже поволі піднімалася сходами нагору. А може, тому, що на її зморщених щоках завжди спочивала добродушна посмішка, а очі були зігріті теплом.
Часто з нею разом або перед її приходом піднімалась угору невисока щупленька дівчинка. В поясі пальцями обхопив би, а темно-каштанові товсті коси ледве вкладались на її голівці. З нею також вітався Володька. Вона відповідала кивком голови й швидко бігла в клас. Коли ж їх ішло дві або більше, вона не дивилася в бік Володі й робила незадоволену гримасу у відповідь на багатозначні натяки й жести своїх подруг. Тоді Володька насуплював брови, стискав губи так міцно, що на бороді виступала ямочка, й заходив до класу.
Так минав час.
Аж одного дня сталось таке, чого не чекали ні учні, ні вчителі, ні сам Максим Іванович.
Володька за щось (ніхто не знає, за що!) потрапив у міліцію, де пробув цілу ніч. Поки ця справа вияснялась у кабінеті директора, звістка блискавкою облетіла школу. Навіть учні молодших класів перешіптувались: Заєць сидів під арештом, його виключать – і різні варіанти причин – за хуліганство, а вірніше всього, за крадіжку на базарі.
Перед канцелярією – стривожені учні. Звідти вийшла заклопотана Олена Григорівна. В кабінеті перед похмурим директором стояв