Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років. Роман Іваничук
Читать онлайн книгу.
проглядаються уроки Василя Стефаника, у новелах якого характер розкривається через призму душі при мінімумі зовнішніх подій.
Розвиток Романа Іваничука як новеліста не був, отже, прямим і не йшов тільки по висхідній лінії. Проблеми села, яке він добре знав, ніяк не вкладалися у ті рамки, які були визначені каноном, не співпадали з реальністю, у якій довелося жити, з настроями, які довелося переживати: живими були спогади про боротьбу УПА, арешти й депортації до Сибіру, примусову колективізацію, виключення студентів з навчальних закладів, долю яких поділив і студент Львівського університету Роман Іваничук.
Тому не дивно, що багато ситуацій, лише пунктирно окреслених у ранніх оповіданнях і новелах, повторно з’являтимуться пізніше, коли письменник уже не мав потреби щось замовчувати і на щось тільки натякати.
Втручання у логіку суспільних подій веде до експлуатації готових кліше, випробуваних прийомів. Наполегливе змагання з самим собою проходило з перемінним успіхом і відбивало складність творчого руху письменника, що згодом підкреслював і сам автор. У «Рододендрах», наприклад, є пряме зізнання: ліричний герой (бо твір ліричний) пробирається високо в гори, у край, овіяний легендами, щоб створити і свою пісню. Пісні, однак, не вийшло, бо автор приступив до її створення з готовим «кодексом естетичним», а справжнє мистецтво цього не прощає, у ньому все має бути вперше, все має бути не повторення, а осягання чи осяяння. Тим-то рододендрон у творі не той, що росте на важкодоступних гірських вершинах, а окультурений, оранжерейний. Натомість з’являються «Помста», «Побий мене!», «Сиві ночі»…
Утім, ці твори писалися у час, коли новелістика переживала вже загальне піднесення. Широкого розголосу набули імена шістдесятників-прозаїків Євгена Гуцала, Григора Тютюнника, Валерія Шевчука, Ніни Бічуї… Ім’я Романа Іваничука природно вписалося у цей ряд, як і ім’я, скажімо, Івана Чендея.
Настала весна «малих жанрів» української прози. Важко сказати, чи то молодий письменник інтуїтивно відчув необхідність появи цієї тенденції в українській прозі, чи свідомо передбачив її появу. Мабуть, було і перше, й друге. А найголовніше, що це була вимога часу: ближче до правди, до конкретної людської особистості, потреба людської довіри і щирості. Це вже згодом з’являться літературознавчі концептології шістдесятництва. Зрештою, не можна оминути тут і національних джерел і внутрішньо-літературних чинників. Бо ж у шістдесятництві значною мірою повторилася ситуація, характерна для української прози кінця ХІХ – початку ХХ століття, коли епічна проза поступилася місцем хвилі ліризму, а жанри роману і повісті – жанрам новели, образка, шкіца тощо. Іван Франко, аналізуючи тоді це явище, відзначив, що коли представники старшого покоління основну увагу звертають на момент зображення, то молодші основним засобом обрали психологічну призму, що відображало кризу позитивістського світогляду. Психологізм, ліризм, концептуальність