Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон
Читать онлайн книгу.
Відносно молодий, він носив довгу темну бороду, розправляючи її поверх жилетки, і в контрасті з нею його гарне обличчя здавалося напрочуд блідим. Псувало його щось дивне в погляді – не косий погляд, але ніби натяк на зизоокість. Всі помітили це, бо промовляв той владно, хоча сказав небагато:
– Раз ми дійшли до подробиць, доведеться уточнити. – І відчужено додав: – Адмірал не втонув.
Інспектор повернувся з несподіваною спритністю і швидко спитав:
– Про що ви?
– Я тільки-но оглянув тіло, – сказав Стрейкер. – Смерть настала від удару в серце вузьким лезом, на кшталт стилета. А вже потім, через якийсь час, тіло сховали в ставку.
Патер Браун дивився на Стрейкера так жваво, як він рідко на когось дивився, і, коли всі покинули контору, завів із ним балачку на зворотному шляху. Їх ніщо не затримало, крім доволі формального питання про заповіт. Нетерплячку юного секретаря підігрівали професійні церемонії юриста. Нарешті такт священика (а не влада правоохоронця) переконав пана Дайка, що таємницю робити ні з чого, і він із посмішкою визнав, що заповіт цілком пересічний: адмірал залишив усе єдиній спадкоємиці, і немає жодних причин це приховувати.
Лікар і священик повільно йшли дорогою з міста до садиби. Гаркер вирвався вперед, прагнучи, як завжди, потрапити кудись, але цих двох більше займала бесіда, ніж дорога. Високий лікар досить загадковим тоном сказав низенькому священику:
– Що ви про це думаєте, патере Браун?
Той пильно глянув на нього і відповів:
– Та, бачите, дещо я думаю, але труднощі в тому, що я ледь знаю адмірала, хоча добре знайомий із його донькою.
– Адмірал, – похмуро сказав медик, – з тих, про кого кажуть, що у них немає жодного ворога.
– Гадаю, ви хочете сказати, – зауважив священик, – що ще про щось пліткують?
– Це не моя справа, – поспішно і різкувато сказав Стрейкер. – Він бував у поганому настрої. Якось він погрожував подати на мене в суд за одну операцію, але, мабуть, передумав. Мені здається, він міг образити підлеглого.
Погляд патера Брауна спинився на секретареві, котрий крокував далеко попереду, і, придивившись, збагнув, чому той поспішає: ярдів за п’ятдесят попереду нього прямувала до будинку Олівія.
Незабаром секретар наздогнав її, і весь інший час священик спостерігав мовчазну драму двох спин, що зменшувалися з відстанню. Секретар, вочевидь, був дуже схвильований, але якщо священик і знав, чим саме, то промовчав. Коли вони дійшли до повороту до будинку лікаря, він тільки сказав:
– Не думаю, щоб ви ще щось нам розповіли.
– Чого б це мені?… – різко сказав лікар, обернувся і пішов, не пояснивши, як закінчив би він запитання: «Чого б це мені розповідати?» або «Звідкіля б мені ще щось знати?».
Служитель Церкви пошкандибав сам-один слідами молодої пари, але, коли він ішов алеєю адміральського парку, його зупинило те, що Олівія несподівано обернулася і попрямувала прямо до нього. Обличчя панночки було надзвичайно бліде, очі мерехтіли якимось новим, ще невизначеним почуттям.
– Патере