Скандальний випадок із патером Брауном = The Scandal of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон
Читать онлайн книгу.
двох зовсім незнайомих людей.
– Наскільки я тямлю, – заявив Мертон без жодних натяків, – розібратися в цій справі просто немислимо. Тут зовсім нема кого підозрювати. Маґнус – пихатий старий дурень, але він занадто дурний, аби скоїти вбивство. Ройс ось уже багато років був найближчим товаришем баронета, ну а донька, без сумніву, безмежно любила свого батька. І, крім іншого, все це – суцільна дурня. Хто став би вбивати старого веселуна Армстронґа? У кого піднялася б рука пролити кров невинної людини, котра так любила балачки за столом? Адже це все одно, що вбити Санта-Клауса.
– Так, в обійсті його справді панували веселощі, – погодився патер Браун. – Веселощі ці не припинялися, поки господар залишався живим. Але як ви вважаєте, чи збережуться вони тепер, після його смерті?
Мертон легко сіпнувся і глянув на співрозмовника з жвавою цікавістю.
– Після його смерті? – перепитав він.
– Авжеж, – безпристрасно продовжував священик, – господар був веселою людиною. Але чи заразив він своїми веселощами інших? Скажіть відверто, чи є в маєтку ще хоча б один веселий чоловік, крім нього?
У мізках Мертона немов відчинилося віконце, через яке проник дивний відблиск подиву, який ніби прояснив те, що було відомо спочатку. Адже він часто заходив до Армстронґа у справах, які старий філантроп провадив із поліцією, а тепер згадав, що атмосфера в будинку була гнітюча. У кімнатах із високими стелями холодно, обстановка вирізнялася поганим смаком і провінційністю. В коридорах, де шугав протяг, горіли слабкі електролампочки, що світили не яскравіше за місяць. І хоча рум’яна фізія старого, обрамлена сріблясто-сивою бородою, осявала, як яскраве вогнище, кожну кімнату і кожен закуток, вона не залишала по собі ні краплі тепла. Певна річ, це відчуття могильного холоду до певної міри породжувалося життєрадісністю та кипучістю власника оселі, йому не потрібні печі чи лампи, сказав би він, бо його зігріває власне тепло. Але коли Мертон згадав про інших мешканців будинку, йому довелося визнати, що вони були лише тінями їхнього господаря. Похмурий лакей із його жахливими чорними рукавичками цілком міг би привидітися в нічному жахітті, Ройс, особистий секретар, здоровань у твідових штанях, нагадував бугая, носив коротко підстрижену борідку, але в цих солом’яно-жовтих заростях уже пробивалася рання сивина, а широке чоло зорали зморшки. Звісно, він був приємний, але приємність ця була якась сумна, майже скорботна. У чоловіка був такий вигляд, ніби в житті його спіткала якась жорстока невдача. А якщо поглянути на доньку Армстронґа, то важко повірити, що вона і справді йому нащадок. Обличчя у неї бліде, з хворобливими рисами. Юнка не позбавлена витонченості, але в її зовнішності відчувається щось, що робить її схожою на осу. Іноді Мертон гадав, що вона, ймовірно, дуже лякається гуркоту потягів, що проїздять повз.
– Бачите, – зауважив патер Браун, непомітно підморгуючи, – я аж ніяк не впевнений, що веселість Армстронґа справляла велике