Секрети старовинної скриньки. Александр Владимирович Макаров
Читать онлайн книгу.
приносили в жертву півня, та оскільки це було тяжко для вбогого рибалки, то на кормі човна прикріплювали дерев'яне зображення півня. Нехай владар-дракон знає, що господар човна завжди готовий принести цю жертву.
Рибалка малював на носі свого човна очі: нехай Лунг знає, що за його підступами постійно пильнують, і йому непросто пошити в дурні господаря судна. Тож дракон у кишені моряка – це нормально.
– І що, всі моряки носять із собою дракончика?
– Ні, з усіх моїх знайомих моряків лише я, – засміявся дід. – Та з цією монетою пов'язана одна історія. Без неї й тебе не було б…
– Як це не було б? – зачудовано спитав Олесь.
Дід розтулив було рота, щоб продовжити розповідь. Однак побачив суворі мамині очі, поплескав її по щоці й хутенько подався геть.
– А дід у нас твердий чолов'яга, – сказав Олесь, коли Костянтин Іванович пішов.
– Не те слово – орел. Найцікавіше те, що й у мене є така монета. Мій дід – татів батько, колись давно розповів мені таку легенду: якщо знайдеш монету, то її не треба тратити, а краще покласти до гаманця, й до неї "прилипатимуть" гроші. І от я знайшла таку монету – звичайні старі три копійки з роком мого народження. Вона в мене багато років. Бували моменти, коли я її губила – тоді в мене був такий переляк, просто жах. Мені здавалося, якщо я її не знайду, то все пропало. Що не буде в мене якогось захисного амулета. Я її ношу в гаманці, разом з іншими монетами. Гаманці, звісно, міняються, й вона переходить жити до іншого. Отака історія.
І мушу сказати, фінансове становище в мене у всьому житті таки дуже незлецьке, – погодилася мама й почала наново підігрівати суп.
"Фінансове становище незлецьке, а я лишився без нового наплічника", – подумав собі Олесь.
Чорна монетка
У неділю Олесь пішов із дідом на Привоз. Як хтось не знає, то Привоз – це найголовніший одеський ринок. Як кажуть одесити, там можна купити все, хіба що крім атомної бомби. З кимось із батьків Олесь хтозна чи й пішов би з власної волі, та з дідом то зовсім інша справа.
З дідом воно цікавіше.
– Я тобі заздрю, – сказав Костянтин Іванович.
– Чого б це?
– Ти живеш у чудовому місті, – сказав дід, наче то була саме його заслуга. Хоча, напевне, трохи правди в цім усе ж було.
– Угу, – сказав Олесь, наминаючи куплене дідом морозиво.
– Що "угу"? Тут таємниці та загадки на кожному кроці, – метушився дід.
– Ага, – сказав Олесь, тихенько посміхаючись.
– То "угу", то "ага" – не втямиш тебе. От хочеш, зараз я підійду до будь-якої перекупки, й виявиться, що в неї є таємниця чи й дві?
"Може, й три, та на дідька вона стане ділитися з тобою ними, діду", – подумав Олесь і мовчки показав на бабцю, що торгувала огірками.
Дід бадьорим кроком підійшов до бабці, озираючи її чіпким поглядом на предмет пошуку таємниці. Вочевидь збентежена бабця зіщулилася під його поглядом, наче пацієнт від холодних рук хірурга.
Але таємничого в бабці не було й на гріш. Дід і далі вдивлявся, мов Миклухо-Маклай