Мітфордські вбивства. Джесcіка Фелловз
Читать онлайн книгу.
застиг. Вона стояла біля дверей, рукою стискала округлу ручку. Думала: «Доки триматимуся за неї, зі мною все буде гаразд».
У майже повній темряві здавалося, ніби загострилися всі відчуття. Вона відчувала запах елю в його диханні, поту, що просочувався з кожної пори; їй навіть ввижався запах бруду під його нігтями. За дверима почулося човгання: Стівен прихилився вухом до дверей, щоб послухати.
– Ходи сюди, дівчинко, – промовив Ліам і рукою сковзнув до застібки паска, жовта мідь відблискувала в напівсвітлі.
Луїза не рухалася.
– Не дуже добре вихована юна леді, правда? – сказав він.
У Луїзи побілили кісточки на руках.
Його голос пом’якшав.
– Тобі нічого боятися. Я хочу лише подивитися. Тобі поталанило з обличчям, ти це знаєш?
Він фиркнув від сміху, підходячи до неї, та простягнув руку. Луїза відступила й схрестила руки на грудях.
– Ти ні на що не дивитимешся, – сказала вона. – Чого б ти там не хотів, я тобі цього не дам. Торкнешся мене, і я закричу.
Чоловік зареготав.
– Тихіше. У цьому немає потреби. Послухай, справа в тому… – він стишив голос та нахилив голову, щоб говорити їй просто в вухо. Вона знову відчула запах алкоголю та поту й заплющила очі.
– Справа в тому, що твій дядько винен мені грошей. Усе, що тобі потрібно зробити, – тільки трохи попрацювати, і я про це забуду. Поїдеш зі мною до Гастінґса, і я поверну тебе, не встигнеш і оком змигнути. І жодній душі цього знати не треба.
Луїза й досі стояла біля дверей. Їй здалося, що вона почула Стівена – приглушений шум. Вона уявила, як він заткнув собі рота кулаком.
Однією рукою Ліам притиснув її до стіни. Тоді й зародився страх. Вона різко підняла руки, намагаючись відштовхнути його, але він був сильніший: перехопив їх однією рукою, а іншою сковзнув вздовж її тіла, мацаючи вигин талії, стегна.
Луїза завмерла. Вона дивилася повз його голову у вікно навпроти – зашторене, але, збігшись упродовж років, гардини вже не сходилися посередині. Крізь щілину виднілася лампа з жовтим спокійним мерехтливим сяйвом. На вулиці було порожньо. Луїза вдивлялася на тротуар, на жмутки трави, що виросли поміж каміння. Намагалася проникнути всередину цих щілин, припасти до землі у темряві. Вона вже робила так, це найбезпечніше.
А тоді зі сходів долинув якийсь звук – Ма кликала її.
Дуже різко, важко дихаючи, Ліам відсахнувся від неї. Відступивши, він застібнув ґудзики на куртці та підняв комір.
– Лише ніч у Гастінґсі, – сказав він. – Хіба ж я багато прошу?
З того, що було потім, Луїза не надто багато пам’ятала, лише його в коридорі та приглушені голоси. Тоді Стівенові кроки, важкі та нерівномірні, коротким східцевим маршем. І, нарешті, тиша.
На автоматі вона змусила себе зрушити з місця, піти на кухню, закип’ятити води в чайнику та обережно зробити чаю. Вона зігріла заварник, налила молока в глечик і з глибини буфета витягла порцелянову чашку з блюдцем. Батько купив матері біло-синій порцеляновий сервіз якраз перед народженням Луїзи.