Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
Читать онлайн книгу.
схованки я не вигадував, син неминуче виявляв їх усі. Я нашвидку перегорнув сторінки книжки, і спогади знову наринули на мене.
Укотре вже заховавши книжку на самий верх кухонної шафи – хоч і знав, що мій син натрапить там на неї певніше рано, ніж пізно, – я повернувся до нашої з Беа спальні. Хуліан посопував на материних руках. Беа заснула також. Я стояв на порозі, схований у півтемряві, дивився на дружину з сином і думав, слухаючи їхнє розмірене дихання, що я найщасливіша людина на світі. Чим же заслужив я на таку ласку долі? Споглядаючи, як вони спали отак, обійнявшись, далекі від усього зовнішнього світу, я не міг не згадати той страх, що був опанував мене, коли я вперше побачив, як Беа колисає на руках нашого сина.
2
Я ніколи нікому цього не розповідав, але тої ночі, коли народився мій син Хуліан і я вперше побачив його на руках у Беа, огорнутого благословенним спокоєм, який дається тільки тим, хто ще не знає, до якого місця насправді потрапив, мене охопило бажання бігти, бігти й не зупинятися, аж доки не опинюся на краю світу. Тоді я був ще зовсім дитиною, і життя, безперечно, видавалося мені над силу важким, однак, хай які виправдання можна було б відшукати, я й досі відчуваю гіркий присмак сорому перед нападом слабкодухості, який оволодів мною. Навіть по стількох роках мені бракувало сміливості розказати про нього тій людині, перед якою перш за все мусив зізнатися.
Спогади, які намагаєшся поховати в мовчанні, ніколи не перестають переслідувати тебе. Мій невідступний гонитель – це образ кімнати з неосяжною стелею й пасмом жовтувато-коричневого світла, що ллється з підвішеної високо лампи, окреслюючи ліжко, на якому лежить дівчинка заледве чи сімнадцяти років і тримає на руках немовля. Коли Беа, не зовсім усвідомлюючи, що довкола відбувається, підвела погляд і всміхнулася до мене, на очі мені набігли сльози. Я опустився навколішки перед ліжком і притулив обличчя до її лона. Беа взяла мене за руку і стиснула з тою дрібкою сили, яка їй лишилася.
– Не бійся, – прошепотіла вона.
Але я боявся. І на мить, за яку мені соромно досі, я захотів опинитися будь-де, тільки не там, тільки не в тій шкірі, в якій опинився. Фермін, також присутній, спостерігав за сценою, стоячи біля дверей і, як зазвичай, прочитав мої думки, перш ніж я зумів їх висловити. Не давши мені часу розтулити рот, він схопив мене попід руку й, лишивши Беа та немовля в надійному товаристві своєї нареченої Бернарди, вивів до коридору, довгої галереї, кінець якої, звужуючись, губився в темряві.
– Ти живий, Даніелю? – запитав товариш.
Я кволо кивнув, тим часом намагаючись відвести дух, який забився мені десь по дорозі. Коли я намірився було повернутися, Фермін стримав мене.
– Слухай-но, доки ти в такому гуморі, заходити знову туди не слід. На щастя, Беа ще трохи причмелена й мало що тямить. Тому я, з твого дозволу, порадив би нам перехопити дещицю свіжого повітря, яке прожене весь переполох, а вже після цього з куди більшим запалом приступати до спроби номер два.
Не чекаючи на відповідь, Фермін схопив мене попід руку й потягнув через увесь коридор до сходів, які вивели нас