Світ, повний демонів. Наука як свічка у пітьмі. Карл Саган
Читать онлайн книгу.
програмі вважалася важливим елементом багатого калейдоскопу людського знання. Вважалося, що майбутні фізики не можуть не знати Платона, Арістотеля, Шекспіра, Гібона, Маліновського, Фрейда та інших. У вступі до астрономії систему Птолемея, в якій Сонце обертається навколо Землі, викладали настільки переконливо, що деякі студенти мало не зрікалися Коперника. У програмі Гатчинса викладачів цінували не за наукові досягнення, як в американських університетах нині, а за здатність навчити й надихнути молоде покоління.
У цій п’янкій атмосфері мені вдалося заповнити чимало прогалин у своїй освіті. Прояснилося багато загадкових речей, не тільки наукових. Я на власні очі бачив, яку радість дарує людині розгадка ще однієї таємниці природи.
Я завжди відчував велику вдячність до своїх учителів 1950-х років і хотів, щоб вони це знали. Утім, озираючись на минуле, я розумію, що найважливіших речей навчився не від шкільних учителів, і навіть не від університетських професорів, а від дуже далеких від світу науки батьків, того пам’ятного 1939 року.
Розділ 1
Найцінніша річ
Супроти реальності вся наша наука примітивна і дитяча, але це найцінніше, що в нас є.
Водій зустрів мене в аеропорту з табличкою, на якій було написано моє ім’я. Я прилетів на конференцію науковців і тележурналістів, присвячену сумним перспективам популяризації науки на комерційних телеканалах. Оргкомітет люб’язно прислав по мене авто.
– Можна вас про щось запитати? – звернувся він до мене, поки ми чекали багаж.
– Так, звісно.
– Важко бути однофамільцем того відомого ученого?
Я не відразу зрозумів, про що він. Жартує? Нарешті до мене дійшло.
– Я і є той учений, – відповідаю.
Він затнувся, а тоді усміхнувся:
– Вибачте. Мене постійно переслідує ця проблема, от я й подумав, що вас теж. Мене звуть Вільям Баклі, – сказав водій, простягаючи руку.
(Насправді його звали інакше, ім’я я змінив, але цей чоловік виявився однофамільцем відомого тележурналіста, любителя посперечатися. Напевно, його не раз через це піддражнювали.)
Ми сіли в машину – дорога була неблизька, – ритмічно зарухалися двірники. Водій сказав, що йому приємно опинитися в компанії «того самого вченого», бо в нього, мовляв, є багато питань про науку. Можна спитати? Звісно, можна.
Почалася розмова. Проте, як з’ясувалося, не про науку. Водій хотів поговорити про заморожених інопланетян, яких уряд ховає на військовій базі під Сан-Антоніо, про «тунелювання» (тобто контакти з душами померлих, варто сказати, не надто балакучими), магічні кристали, пророцтва Нострадамуса, астрологію, Туринську плащаницю… Про все це він говорив із життєрадісним ентузіазмом. І щоразу доводилося його розчаровувати:
– Докази дуже сумнівні. Існує набагато простіше пояснення, – відповідав я.
Він був по-своєму начитаною людиною. Знав різні деталі про «затонулі