Білий Зуб = White Fang. Джек Лондон
Читать онлайн книгу.
з людьми. Але, глянувши на нього, п'ятеро людей не посхоплювалися на ноги, не вишкірили зубів, не загарчали. Вони навіть не ворухнулися, а сиділи собі в зловісному мовчанні.
Вовченя теж не ворушилося. Усі властиві вовкам інстинкти наказували йому негайно і чимдуж тікати геть, але в ньому раптом заговорив ще якийсь незнаний досі інстинкт. У нього виникла впевненість, що ці живі істоти найголовніші серед усіх мешканців Півночі. Свідомість власної мізерності й безсилля приголомшила його, позбавила здатності рухатися. Перед ним була влада й сила – щось далеке й недоступне його розумові.
Вовчик ніколи не бачив людини, але інстинктивно впізнав її. Невиразно він відчув у ній тварину, яка у великій боротьбі здобула собі перше місце серед звірів пустелі. Він дивився на людину не тільки своїми очима, але очима всіх предків – очима, що в пітьмі оточували блискучим колом нескінченні зимові вогнища, що з безпечної відстані крізь хащу дерев видивлялися на чудного двоногого звіра, який володарював над усім живим. Вовченя оповили чари спадковості – страх і пошана, породжені цілими віками боротьби і досвідом незліченних поколінь. І ці чари були занадто сильні для такого юного вовка. Якби він був зовсім дорослий, то враз би втік. Але, паралізований жахом, він припав до землі, готовий принести в дар людині ту покору, яку приніс їй перший вовк, що прийшов погрітися біля вогнища.
Один з індіанців підійшов до вовченяти і схилився над ним. Той іще щільніше притисся до землі. Невідоме нарешті набрало плоті й крові і, здавалося, от-от схопить його. Він увесь наїжився, закопилив губи й вишкірив свої маленькі ікла. Рука, що нависла над ним, наче лиха доля, трохи відсмикнулася, і людина, засміявшись, сказала:
– Wabam wabisca ip pittah![1)
Усі голосно зареготали і стали підбивати товариша взяти вовчика в руки. Поки людська рука все нижче й нижче опускалась над маленьким звіром, у ньому кипіла боротьба двох різних інстинктів. Один казав – корися, а другий – не здавайся. Він корився, поки рука не торкнулась його, а тоді блиснув зубами і вп'явся в неї. У ту ж мить він дістав такого стусана по голові, що аж перевернувся. І враз бойовий дух покинув вовчика. Узяли гору його незрілі літа й інстинкт покірності. Він сів на задні лапи й заквилив. Але індіанець, якого він укусив за руку, ще сердився і вдруге вдарив його по голові. Вовчик заскиглив іще дужче.
Четверо індіанців так щиро реготали, що до них мимоволі приєднався і п'ятий, якого укусило маленьке звіреня. Вони оточили вовчика і весело сміялися з нього, а він усе скавчав від болю й переляку. Раптом він щось почув. Індіанці теж почули. Вовчик знав, що це таке. Розітнувши повітря останнім, більше переможним, ніж сумним виттям, він ураз замовк і став чекати свою матір, жорстоку нездоланну матір, яка вбивала все живе й нічого не боялася. Вона почула крики свого маленького сина і з несамовитим ревом мчала його рятувати.
Ще один величезний стрибок, і вона опинилася серед людей. Оскаженівши від завзятої материнської тривоги, вона в ту мить була далеко не прекрасна. Але вовчикові любо було дивитися
Дивіться, які білі зуби!