Пригоди Гекльберрі Фінна. Марк Твен
Читать онлайн книгу.
я пробував, але нічого не вийшло; не зміг вас розштовхати.
– Ну гаразд! Нічого тут стовбичити без діла та теревені розводити! Біжи-но краще на річку та оглянь гачки, чи не впіймалася, бува, яка рибинка на сніданок. Я за хвилину повернуся.
Він одімкнув двері, і я побіг до річки. За водою пливли різні цурупалки, гілля, шматки луб’я – видно, вода в річці почала прибувати. Ото розкошував би я зараз, якби жив у місті! Під час червневої поводі мені завжди здорово щастило; бо ж, тільки-но вода підіймалася, по річці завжди пливли колоди, шматки плотів – іноді по дванадцять колод разом; тільки й діла, що виловлювати їх з води та продавати на дров’яні склади та на тартак.
Я йшов берегом, стежачи одним оком, чи не йде батько, а другим поглядаючи на річку, – чи не перепаде, бува, чого годящого. Коли це раптом бачу, пливе човен, і то який! – футів тринадцять-чотирнадцять завдовжки; мов на крилах летить. Я й не роздягався – плиг у воду головою вниз, мов жаба, і швиденько поплив до човна. Я був певен, що в ньому хтось лежить, притаївшися на самому днищі, бо в нас частенько так жартують: бувало, підпливеш до самого човна, аж тут устає човняр і підіймає тебе на глум. Але цим разом вийшло не так. Човен був і справді порожній, тож я вліз у нього і пригнав до берега. Думаю собі, ото старий зрадіє, як побачить, – адже ж така штукенція варта доларів із десяток. Та коли я підплив до берега, батька ще не було видно, і я погнав човна до вузенької затоки, зарослої диким виноградом та верболозом, і враз мені майнула зовсім інша думка: я вирішив добре того човна заховати, а згодом, коли втечу, замість того щоб блукати по лісі, спущуся річкою миль на п’ятдесят та поживу собі на одному місці, – ну й чого ото справді тинятися пішки!
Це було зовсім близько від нашої хатини, й мені все здавалося, що йде мій старий, та я все-таки встиг заховати човна; потім обережно визирнув з-за кущів верболозу й побачив старого: він спустився стежкою до річки і саме цілився з рушниці в якогось птаха. Виходить, він нічого не помітив.
Коли батько підійшов до мене, я заклопотано витягував перемета. Він трошки погримав на мене за те, що я так довго вовтужуся, але я збрехав йому, буцімто ненароком шубовснув у річку і через те довго промарудився. Я ж знав: він обов’язково помітить, що я змок до рубчика, і почне розпитувати. Ми зняли з гачків п’ять сомів і подалися додому.
Ми обидва натомилися і після сніданку полягали спочити, але я й очей не заплющив – усе метикував, як би його відбити батькові та вдові охоту розшукувати мене; це було б багато певніше, ніж ховатися від них і чекати на щасливий випадок; навряд чи встигну я далеко втекти, поки вони за мною похопляться, – мало що може статися! Думав я, думав, а нічого путящого не надумав; коли це батько устав на хвильку напитися води та й каже:
– Якщо хто-небудь іще колись вештатиметься навколо хати, збуди мене, чуєш? Той чоловік, мабуть, не з добром приходив. Я його застрелю. Гляди ж, збуди мене, якщо він прийде вдруге, чуєш?
Після того він розлігся долі й знову заснув; оті його слова підказали мені, що треба робити. Ну, думаю собі, тепер