Квіти на снігу. Надія Гуменюк
Читать онлайн книгу.
режисура… Усе це мій молодий мозок, нагло відлучений від навчання й спраглий до знань, жадібно вбирав у себе, як суха губка – вологу.
– Вийдеш на волю, приїжджай до Москви – я тебе до свого інституту влаштую, будеш кіно знімати чи сценаристом або актором станеш. А як не буде мене в Москві… Всяке може трапитися… Усе одно поступай вчитися. Ти маєш і розум, і характер. Запам’ятай: освіта дає людині відчуття свободи. А вчитися тобі після нашого табірного університету буде дуже легко, – сказав він якось після чергового заняття.
Сказав і загадково всміхнувся. Дивно так усміхнувся. Ніби задумав щось, але не знав, як той задум складеться. Та й хто там міг достеменно знати, яким боком повернеться його доля, чим завершиться день нинішній, що буде завтра й де він опиниться післязавтра.
Той вечір я майже не запам’ятав. Марив у тифозній гарячці. Епідемія вже забрала кілька десятків ув’язнених, але я мусів вижити. Мусів, бо не міг померти в неволі. Не міг! Я ж заклався, я ж… Навіть у ті короткі миті, коли язики вогневиці трохи спадали з мого розпеченого тіла і я виринав із небуття, насамперед чіплявся за думку про те, що не можу так закінчити життя. Ні! Ні! Ні! Нізащо! Мене рятували всім селом: припливали на червоних хвилях марень тато й мама, Соломійка й Марійка, родичі й сусіди, припливали з цього й з того світу, змочували мої спечені вуста криничною водою, обкладали мене від голови до п’ят прохолодним капустяним листям і подорожниками. Жар спадав, я знову приходив до тями й уперто повторював, що не можу, нізащо не можу померти тут, у цьому смердючому бараці за колючим дротом.
Одного разу крізь жовтий туман, що огортав мене з усіх боків, побачив Каплера й шпитального лікаря Рихтицького. Каплер про щось просив Рихтицького. Здається, щоб він потурбувався про мене, зробив для його табірного студента щось таке, що той мав зробити для самого Каплера.
Мені було байдуже, що має зробити Рихтицький. Я переймався куди важливішою справою: вижити, вижити і втекти, а вже тоді можна й померти. Коли ж нарешті зовсім випірнув із гарячки, геть змордований хворобою, Каплера в таборі вже не було. Залишилися тільки кілька стосів книжок і записка: «А. Горничу. Мене забирають. Сподіваюся, що на волю. Книжки лишаю тобі. Найперше рекомендую прочитати Шекспіра. Не зупиняйся: учися далі, читай. І не забудь: освіченість дає відчуття свободи. Довірся лікареві Р. Він допоможе тобі».
Шекспіра я вже перечитав разів три. Що тоді означає ця рекомендація?
Тижні за два, проходячи після лісоповалу біля шпиталю, я побачив крізь заґратоване віконечко Рихтицького. Той махнув рукою й приклав пальця до вуст: мовляв, зайди, але обережно. Біля дверей лікаря сиділо троє чоловіків у робах і один у солдатському однострої – вочевидь, наглядач супроводжував занедужалих в’язнів. Я для годиться закашлявся, присів і став чекати.
Рихтицький був із репресованих. У таборах бракувало кваліфікованих медиків, тому нерідко в шпитальних кабінетах можна було побачити неблагонадійних