Квіти на снігу. Надія Гуменюк
Читать онлайн книгу.
Два шага вперед! Вокруг паляни бєгом марш!
Я робив коло за колом навколо вирубки, а він стояв і посміхався, аж поки я не впав. Наступного дня все повторилося. І третього, і четвертого, і п’ятого… Моє виснажене роботою й біганням тіло волокли до бараку, як мішок із тирсою, і кидали на нари. Від вечері на той час уже не залишалося й сліду, і я засинав тяжким сном, не маючи й ріски в роті. А вранці знову робота. Відчував, що довго не протягну. Одноріг, казали, уже з кимось заклався, скільки днів мені залишилося на цьому світі сніг топтати. Та і його дні в таборі вже були злічені. Уночі, повертаючись із чергової пиятики, він влупився чолом об двері – на ранок його бородавка нагадувала велику синю порхавку, а під обід його повезли до шпиталю в Сольвічегодськ. Відтоді я його не бачив.
Майже рік я валив ліс, їв баланду, ходив на політінформації. І весь цей час денно й нощно виношував у голові план нової втечі. Продумував, яку пору року краще вибрати (вирішив, що літо), як буду їхати, де виходитиму й робитиму пересадки, де йтиму пішки, як обминатиму дороги; вивідував і запам’ятовував розклад руху потягів.
До літа не витерпів. Утік у березні. Із селища вибрався так само. Але цього разу вже не поспішав вилазити з-під дров’яного завалу, лежав майже дві доби, поки мене не перестали шукати поблизу лісоповалу й на найближчих станціях. Третьої ночі, геть задубілий, вибрався з-під дров, пробрався на платформу з деревиною, проїхав зупинки три й зістрибнув. Три дні пробирався лісами вздовж колії. На світанку четвертого купив квиток у загальний вагон пасажирського потяга – до найближчої станції (треба було економити гроші), далі – зайцем, інколи під сидіннями в загальних вагонах. Кілька разів змінював потяги й товарняки. Я не розслаблявся ні на хвилину, небезпека загострила мої слух і зір, страх бути спійманим зробив мене надзвичайно обережним – як лісовий звір, я на відстані відчував чужі запахи, вловлював підозрілі звуки, передбачав розставлені пастки, обминав їх і рухався далі. І все ж ця мандрівка також могла обірватися.
Це сталося вже перед Москвою. Я купив квиток у загальний вагон до найближчої станції, але не вийшов на ній. Як завжди, примостився посеред вагону – так, щоб можна було бачити двері з обох боків й у разі небезпеки вчасно пробратися до виходу або заховатися під сидіння. Чахкання потяга, нічна задуха в напханому людьми вагоні, похропування з усіх боків… Мені здавалося, що я тільки на мить провалився в сон, лише на якусь секунду-другу. Схопився від того, що хтось торсає за плече. Зі сну не міг зрозуміти, де я й хто переді мною. Чоловік у форменому картузі дивився на мене й мовчав. Я також мовчав і дивився. Відчував, як холонуть пальці рук і ніг, прислухався до безладного гупання серця, безпорадно зіпав ротом і подумки молився.
Що він угледів тоді у моїх розширених зіницях, той суворий залізничний службовець із потворним рубцем на шиї, що грубо випинав з-під коміра шинелі? Що прочитав у моєму затерплому погляді? Може, у нього десь такий же син, як я… А може, того холодного весняного досвітку на