Потоп. Том III. Генрик Сенкевич
Читать онлайн книгу.
капелюх!
– Хороший був кінь, але десять таких за ці скарби купити зможете!
Рох дивився на них скляними очима, але все ж схопився і вигукнув:
– Я Ковальський, а це пані Ковальська. Йдіть до чорта!
– Розум йому затьмарився! – загомоніли вершники.
– Коня мені дайте! Я його ще наздожену! – репетував Рох.
Але вони взяли його під руки і, хоч кидався, провели назад до Рудника, заспокоюючи й утішаючи дорогою.
– Нагнали ж ви на нього страху! – кивали головою. – Дісталося вже цьому віктору, цьому підкорювачу стількох держав, міст і військ!..
– Хa! Хa! Дізнався, які з поляків кавалери!
– Обридне йому в Речі Посполитій. Земля горить йому під ногами!
– Слава Роху Ковальському!
– Слава! Слава видатному лицарю! Взірцю для всього війська!
І стали дудлити з фляг. Дали і Рохoвi, той до дна одну баклажку висушив і зараз же втішився.
Під час тієї гонитви за королем по Боянівській дорозі рейтари перед садибою священика захищалися з гідною для цього славетного полку відвагою. На них напали несподівано й одразу ж розпорошили, однак ті мерщій зібралися саме тому, що їх оточили густою юрбою біля блакитного прапора. Жоден не просив пощади, а ставши кінь біля коня, пліч-опліч, штрикали рапірами так відчайдушно, що цілу хвилину перемога схилялася на їхній бік. Треба їх було або знову розірвати, що стало нереальним, бо оточило їх щільне кільце польських вершників, або вирізати до ноги. Визнав цю другу думку кращою пан Шандаровський, тому стиснули ворога ще тіснішим кільцем, і він сам кидався на ворогів, як поранений кречет на ключ довгодзьобих журавлів. Вчинилася кривава різанина і тлум. Шаблі дзеленчали об рапіри, рапіри ламалися об руків’я шабель. Часом кінь здіймався, як дельфін на морську хвилю, і за мить спадав у вир чоловіків і коней. Зойки стихли, чулося лише кінське іржання, пронизливий дзенькіт заліза та гучне сапання лицарських грудей. Незвичайна запеклість опанувала серця поляків і шведів. Билися уламками шабель і рапір. Одні зчіплювалися з іншими, наче яструби. Хапали один одного за волосся, вуса, гризли зубами. Ті, що впали з коней, але ще на ногах втриматися змогли, встромляли ножі в кінські животи і в литки вершників. У диму, у випарах коней, в жахливому піднесенні бойовий люд змінювався у велетнів, котрі завдавали страшних ударів. Руки змінювалися на дрючки, шаблі на блискавки. Одним махом розбивали сталеві шоломи, як горщики. Репали голови, відвалювалися зап’ястки з мечами; рубалися без пардону, без милосердя. З виру людей і коней кров потоками полилася на майдан.
Велетенський блакитний штандарт ще плавав над групою шведів, але їхня кількість зменшувалася щомиті.
Як женці стають із двох боків лану, починають мерехтіти серпами і лан зникає, а вони наближаються щораз ближче один до одного, так і польське кільце стискалося щораз міцніше, так що воюючі з одного боку могли вже бачити криві шаблі тих, хто воює на протилежному.
Пан Шандаровський шаленів, як ураган, і в’їдався у шведів, як зголоднілий вовк