Українська містична проза. Сборник
Читать онлайн книгу.
Марта, велика, груба відцвітаюча жінка.
Я понурив голову над чарку мутного чаю, але чув на собі, як народ каже, якісь недобрі очі.
– Єгомость! А що буде з вечерою? Поштар не привіз м’яса.
– Ну, то заріжте курку, – відповів коротко господар, а з його голосу і з рухів видно було, що хотів її позбутися якнайскорше.
Марта ще раз глянула на мене і на нього, обернулася і вийшла, замикаючи з такою силою двері, якби їх ніхто більше не мав відмикати.
– Ну, ну! І ми так ненадійно стрінулися. Ще раз дуже тобі дякую, що поступив до мене. Зробив ти мені велику приємність.
Потім узяв мене під руку і водив по кімнаті, розповідаючи про своє життя. Нарікав, що не має доброго сусідства, що нема з ким починати якої-будь народної роботи, що, одним словом, життя склалося не так, як ждалося.
– І скажи-но ти мені, чому дійсність ніколи не може бути така, як мрія. Але то ніколи! Погадати собі, ах коби воно так або сяк. І ось станеться, як ти гадав. А порівняєш те, що є, з тим, що ти собі подумав, і вийде не те. Не те, мій товаришу, не те!
На вечеру їли ми курку, що ради моєї гостини понесла смерть. Насилу давав я їй раду, така стара була і пересушена. Запримітив це господар, і було йому немило. Він не видержав, і коли Марта принесла на брудному підносі не дуже чистий чай, він сказав, здержуючи насилу свій гнів:
– Що у нас ніщо ніколи не може бути так, як у людей! І чи то така велика штука спекти дурну курку?
– Е-ет! – відповіла Марта, – єгомосцеві трудно догодити!
Потім пішла до шафи, найшла дві зовсім до себе не подібні чарки, поставила їх перед нас і вийшла.
– О! Видиш, яка! – сказав із жалем мій товариш, показуючи на кухонні двері. – Слова сказати не можна, бо обиджається: пані!
Та при вині ми скоро якось забули і про суху курку, і про товсту кухарку та балакали дальше, якби хотіли перебалакати всьо, що сталося в часі нашої розлуки, немов боялися, щоби не поминули чого, якої-небудь дрібнички. І здавалося мені, що ми не розставалися зовсім, що мешкаємо собі разом, дальше разом, як колись за шкільних часів, і балакаємо.
Не зчулися ми, як зо стінного різьбленого годинника вискочила маленька зозулька і, якби покривляючись якійсь правдивій зозулі, викукала одинадцяту годину.
– Марто! Стелити! – крикнув до кухонного віконця молодий панотець.
– Де? – спитав знайомий жіночий голос.
– В гостиннім покою. А швидко!
Крізь зачинене вікно бурмотів той сильний голос: «Усьо швидко та й швидко, так якби чоловік мав десять рук. Ігій!»
– Пошукаємо для тебе свічки, – почав мій товариш, відвертаючи мою увагу від немилого бурмотіння. – А води дати тобі також?
– Дай, коли ласка. Хоч я, кажучи правду, не з гусячого роду.
Забрали ми свічку й воду та пішли спати до спальні. Була то невеличка, вузька кімната з одними тільки дверми і з одним вікном, а вікно вибігало на городець. Під двома сліпими стінами стояли два ліжка з високими заплічками. Одно було постелене, а друге стояло неткнуте.
– А ти чому не казав