Черлене вино. Роман Іваничук
Читать онлайн книгу.
котру зволив прислати великий князь, легкий хміль розворушує уяву, будить у шістдесятирічного князя спогади.
Свидриґайло невідривно вдивляється в химерні китиці вогню, і нагадали вони йому дідівський зніч – вічний вогонь, що палав у храмах бога Перкуна ще в ті часи, коли племена летиґолів жили в пущах над Німаном і Двіною, а їхні князі-кунігаси й жерці-кревіти платили сусіднім народам данину віниками й ликом. Не бачив він тих священних вогнів своїх предків, їх відблиски дійшли до нього лише через язичеські сказання, та навіч зрів, як виходили з боліт і пущ ятвяги і курші, в отроцтві своєму сильні й беручкі, і займали майже без опору колись могутні, а тоді сплюндровані татарвою князівства Чорної, Білої і Червоної Русі – й сягнули аж по Київ.
Князь думав. Так було: темними завоювали вони Русь і від Русі самі просвітліли, і віру православну прийняли, і грамоти навчилися і руську мову й письмо взяли до двору, та й самі розчинилися в руському морі й ослабли разом із завойованим народом: забрали в русичів державний скіпетр, а втримати його в своїх руках не змогли. Ще не встигла відкотитися татарська орда, хоч підбив її Ольґерд над Синіми водами, а Дмитрій Донський – на Куликовому полі, як посунули з заходу залізні полчища тевтонів з хрестами на білих плащах. Тоді-то з Кракова до Вільна прийшли посли і слабкому, але жорстокому і славолюбному литовському князеві Яґайлові показали золоту польську корону, за яку він, не вагаючись, віддав полякам Литво-Русь. І почався католицький мор на православних землях.
Гаряче вино хмелило Свидриґайла, обличчя і руки зігрівав вогонь, язики полум’я лизали рельєфи на кахлях. Князь перевів погляд від вогню на камін: фігури на кахлях ворушилися, ніби там справді дзвеніли пугарі на учтах і трощилися у битвах списи. Свидриґайло прислухався: таки десь гомоніли в замку приглушені голоси, може, долинали вони аж із червоного палацу; насторожився князь, бо знав, що сьогодні ніхто, крім нього, не бенкетуватиме. Та голоси ставали щораз виразнішими; Свидриґайло раз у раз пригублювався до кухля і враз помітив, як повернув до нього голову зображений на кахлі лицар чи то князь. Він був без шолома, довге чорне волосся зав’язалося понтликом за великими вухами, очі мав маленькі, блискучі, і яріли вони нестримною люттю, яка приховувала страх.
Свидриґайлові це обличчя було дуже знайомим, він подумав, що гончар, покриваючи кахлю рельєфом, мав у пам’яті лик краківського вінценосця; дивний гомін наростав, і врешті князь почув виразний голос:
«Навіщо кличеш мене думками, брате Свидриґайле, у свої полохливі хороми? Адже я поряд, у палаці Вітовта, і ти міг би прийти. Ах, тебе не запрошено… Але ніхто й не прогнав би… Я сам заступився б, адже простив тобі твоє бунтарство і Кам’янець-Подільський віддаю тобі, але й мені потрібна твоя допомога. Вітовт задумав зраду, піди зі мною проти нього й помстися і за свої кривди, які він тобі заподіяв».
«Чи тобі осуджувати чиїсь вчинки, Яґайле, коли твоя дорога до польської корони обсаджена зрадою і підступністю, немов чортополохом? Чи тобі волати о помсту за чиюсь кривду, коли сам тяжкими кривдами