Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi. Марія Конопницька
Читать онлайн книгу.
нічка згине —
від’їжджай мерщій!
І одразу почав моститися на віз, а йому допомагали придворні, товплячись біля королівської величності, щоб прислужитися.
Але з цим добряча морока. Пурпуровий плащ зачепився за кіш, скіпетр застряв за люшнею, корона мало не впала з королівської голови, а золотом ткані червоні пантофлі загубилися в сіні.
Отож видирався бідолашний король як міг, але найбільшою завадою для нього був придворний паж Кружальце. Неповороткий, як колода, він ледве совався, то наступав королеві на пурпуровий плащ, то тягнув його назад, то, шукаючи пантофлі в сіні, спотикався і падав на короля і отак плутався в усіх під ногами, як п’яте колесо у возі…
Святе терпіння мав той король, що такого роззяву тримав коло себе.
Тим часом Скробек, бачачи, що йому нічого злого не роблять, заспокоївся і засміявся тихцем у кулак з цього смішного видовиська. Він чував, що з краснолюдками слід по-доброму, бо вони як кого вподобають, то не тільки найменшої шкоди йому не зроблять, а ще й обдарують.
Адже його небіжчик-дід говорив, що краснолюдки, яких звали колись небожатами (або скшатами), радо мешкають у добрих людей, сидять за піччю або в мишачій норі, а вночі виходять звідти і допомагають у всякій хатній роботі.
І то масло зіб’ють за господиню, то тісто замісять, то прядуть на прядці так гарно, що пряжа виблискує, як срібло.
Часом і з хати вийдуть, заглянуть до стайні, коням гриви дрібненько позаплітають, вичистять скреблом так, що шерсть на них світиться, як вода.
А в жнива такий малючок сяде собі на межі і колише дитинку в рядні, прив’язаному до вербової гілляки, щоб добре спала і не заважала матері, яка зігнувшись жне на полі.
А як дитина заплаче, то вони враз гарних пісень заспівають, а як таке хлоп’я виросте – то невідомо звідки співанки приходять йому в голову, так наче їх хтось нашіптує…
Деякі люди дивуються і говорять:
– Що воно за хлопчина такий? Ходить, співає і грає на сопілці, наче його хто вчив.
А того й не знають, що він тільки пригадує собі те, що в дитинстві чув від краснолюдків.
Дідусь розповідав, що його самого вони вчили співати. Він завжди залишав їм крихти хліба або сиру на лаві, бо з землі вони не хочуть їсти – мають свою гідність.
Дід завжди вділяв їм трохи кожної страви: калача чи ковбаси, і клав на краю лави для отих малих помічників. Отож і майно його множилось, і в господарстві добре велось.
Коні аж лиснілися, на вівцях руно, як стріха, корови такі молочні, що в усьому селі таких не було. Та й не дивно, бо небіжка-бабуся завжди після доїння залишала трошки молока в горіховій шкаралупці для отої дрібноти.
І так тривало, доки не померли старі, а за ними не помер і батько Скробека. Тоді став сиріт доглядати дядько. Він занедбав давні порядки, господарство доглядав абияк, про худобу не дбав, а все, що міг, загрібав собі.
То й обсіли їх тяжкі злидні, і сиротам діялась велика кривда.
І тоді всі побачили, як у білий день дрібнота вийшла з-за печі