Стара холера. Володимир Лис
Читать онлайн книгу.
Романцю. І що тоді чинити? На пальці дмухати ци кров злизувати?
– Руками пригорнеш, то й пазурці свої сховає.
Адам подивився на своїх товаришів. Як то колись він прагнув їхнього товариства! А тепер ніби з нього виштовхували до тої Ружі.
Щось він пробував пригадати. Щось, пов’язане з тою надто вродливою, як для нього, жінкою. І не міг. Мовби колись їй навстріч ішов, хотів заговорити й не одважився. А тепер пізно, слова всенькі погубив, і де їх теперка знаходити? Пізно… На краю життя як на краю великого шляху стоїть.
«Не тра’ тобі починати нові походеньки, Адаме, – подумав. – Спочивати пора. Там нихто не провідає, і не треба».
– Адаме, – сказав Роман, – другий раз, присяй-бо, не прийдемо, як ото сьогоднє до тибе прийшли.
Розділ 2
Адам провів товаришів до вулиці. Перед тим сходив до Костика, гості нарізали сала й огірків, на електричній плитці, що була в Адама хтозна з яких часів, зготували яєчню з цибулею і старим салом. Посиділи трохи, випили. Скільки їм там треба тепер – пляшки на чотирьох цілком вистачало, то раніше, за молодості й блєщини на їдного часом мало було.
Посиділи, побалакали про те, про се, і Адам таки взяв з Романа слово, що той облишить свою варіятську затію зі сватанням і женячкою на Євці – Красній Ружі. Звісно, посміялися: яка там уже Ружа та ще й тим більше – Пишна. Стара й висохла, хоч і намагається ходити прямо й дріботить, ніби біжить.
Адам стояв біля воріт, розсохлих і скрипучих, вдивлявся, як робилися все меншими троє старих, що віддалялися, й відчував з кожною секундою, як йому не хочеться вертатися до своєї порожньої хати. Хіба постояти надворі, де бродять п’ятірко курей та чужий півень, що хорохориться коло них… Тоже старий, як для свого півнячого віку. У Адама був ще пес Бобик, з яким колись стільки відпас худоби. Та пес отам-о під яблунею літ сім як лежить, а нового заводити не став – подумав, що Бобик хоч і на тамтім світі, а обіжатися буде. Зрослися обоє, то йому самому тре’ ждати пори, коли не під яблунею закопають, а на могилки понесуть.
«Бач, таки згадали», – раптом подумав про своїх стариганів-товаришів.
Мовби тепліше стало на якусь хвилю. Притиснувся до нього хтось чи що…
Холєрники!
Таки згадали, холєрники старі…
І ще й женячку намислили…
Куди там, жив сам більше, проживе й менше.
Він кинув востаннє позирк на вулицю, бо хоч-не-хоч, а таки до оселі-пустки вертатися треба.
Часом йому здавалося, і тепер прийшло: от візьме свою хатину в торбу чи ряднину, закине на плечі й піде кудись світ за очі. Може, до якогось другого Адама, що десь там сидить, його дожидається.
Той Адам знав набагато більше про світ, в якому жив, і взагалі був розумніший. Бо то більший Адам.
Він скаже йому:
– Приймай мене до себе.
І другий Адам одповість:
– А чого ж, сідай. Бакуну6приніс?
– Приніс, хоч і не палю.
Раніше, як палив, то кашляв. Так часом кашляв, що, здавалося, от-от хата розсиплеться.
Він
Тютюн-самосад (