Матусин оберіг. Светлана Талан
Читать онлайн книгу.
– Ось тільки побачу твої скарби!
Олеся підбігла до хлопця і спробувала його відтягти за руку, але він відштовхнув її від себе так, що дівчинка впала. Не тямлячи себе від гніву, вона схопила стільчик і з розмаху вдарила Костю, який сидів навпочіпки спиною до неї. Він заволав від болю, й Олеся побачила на голові в хлопця кров.
– Сука! – просичав він, схопившись за голову. – Ти мене вбила!
Перелякана до смерті дівчинка тремтіла, як осиковий листок на вітрі. Розширеними від страху великими очима вона дивилась, як розростається кривава пляма на голові хлопця, як рудувате волосся стає червоним і кров просочується між пальцями.
– Я… Я його вбила… – прошепотіли її губи саме тоді, коли до хати нагодилася Раїса Іванівна.
Жінка запричитала, заойкала й кинулася до сина.
– Це вона! Вона мене вдарила! – Костя тицяв у бік зблідлої Олесі скривавленим пальцем. – Хотіла мене вбити!
– Ой, леле! Потрібно викликати швидку! – заметушилася Вусата Гора. – Дитину ледь не вбили!
Олеся вибігла надвір, сховалась у садку, за розлогим старим кущем смородини. Перелякана дівчинка вже не знала, чого більше боїться: помсти брата, гніву мачухи чи того, що її тепер посадять за ґрати. Її всю лихоманило, пальчики дрібно тремтіли, очі застилали сльози, й Олеся беззвучно, зовсім не по-дитячому, плакала.
Коли швидка поїхала від будинку, забравши Раїсу Іванівну та Костю, Олеся трохи заспокоїлася. Сльози були виплакані, але на душі легше не стало. Дівчинка побачила на великому листку смородини маленьку комаху – сонечко. Посланець сонця, його дитинка, у червоному вбранні з чорними крапинками весело снував по листочку. Сонечко перебралося на кінець листочка і, міцно тримаючись маленькими лапками, швидко бігало по ньому, потім зупинилося на мить, ніби роздумуючи, чи правильним шляхом рухається. Олеся всміхнулася комасі, підставила долоньку й легенько струснула її. Сонечко опинилося на долоні, завмерло, потім почало хаотично снувати в різні боки.
– Не бійся, маленьке! – Олеся нахилила голову й піднесла сонечко ближче до обличчя. – Я тебе не скривджу!
Вона піднесла руку вгору й промовила:
Сонечко, сонечко,
Відчини віконечко,
Та скажи мені,
Де маму знайти?
Комашка вибралася на кінчик вказівного пальця, стріпнула крильцями. З-під червоно-краплистого вбрання визирнули менші темні, майже прозорі крильця.
– Любе сонечко, полети до моєї матусі, – попросила дівчинка сумно і, примруживши очі, додала: – Передай їй, що я – погана донька й тепер буду сидіти в тюрмі.
Сонечко стріпнуло крильцями, злетіло вгору, туди, де серед баранчиків-хмаринок зависло жовтогаряче сонце, і за мить зникло з поля зору.
– Лесю! – дівчинку покликав батько. – Ти де?
– Я тут! – озвалося дівча і сміливо вийшло зі своєї схованки.
Олеся зрозуміла, що довго ховатися за кущем не зможе і що швидше сяде у в’язницю, то краще буде для всіх.
– Де ти була? – спитав батько. – І куди йдеш?
– Я пішла збиратися, –