Інферно. Дэн Браун
Читать онлайн книгу.
вас щось болить?
– Голова, – відповів Ленґдон, відчуваючи, як посилилося гупання крові у його черепній коробці від яскравого світла ліхтарика. Слава Богу, лікарка вже поклала його до кишені та натомість торкнулася зап’ястя Ленґдона, щоб помацати його пульс.
– Ви закричали й прокинулися, – сказала жінка. – Як ви гадаєте чому?
Ленґдону на мить пригадалося дивне видіння жінки під вуаллю на купі тіл, що звивалися в агонії. Шукай – і знайдеш.
– Мені наснився кошмар.
– Про що?
Ленґдон розповів.
Лікарка Брукс із байдужим виразом обличчя щось записала на планшеті.
– А ви не маєте якогось пояснення щодо причини появи того лячного видіння?
Ленґдон попорпався в пам’яті і похитав головою, яка знову запульсувала сильним болем на знак протесту.
– Гаразд, пане Ленґдон, – сказала жінка, роблячи нотатки на планшеті. – Декілька стандартних запитань. Який сьогодні день тижня?
Ленґдон на мить задумався.
– Сьогодні субота. Пригадую, як сьогодні я йшов університетським містечком… ішов на вечірні лекції, а потім… а потім… я більше нічого не пам’ятаю. Може, я упав?
– Про це поговоримо пізніше. Вам відомо, де ви є?
Ленґдон висунув найімовірніше припущення:
– У массачусетській лікарні?
Лікарка Брукс зробила ще одну нотатку у своєму планшеті.
– А чи не хотіли б ви з кимось побачитися? Може, покликати дружину? Дітей?
– Ні, не треба. У мене нікого немає, – інстинктивно відповів Ленґдон. Йому завжди подобалися самотність і незалежність, які забезпечував обраний ним самим статус холостяка, хоча тепер він мусив визнати, що хотів би побачити біля свого ліжка чиєсь знайоме обличчя. – Можна було б покликати декого з моїх колег, але все гаразд, я почуваюся нормально.
Лікарка Брукс скінчила писати, і до нього підійшов лікар Марконі. Пригладивши свої кущасті брови, він видобув із кишені маленький диктофон і показав його лікарці Брукс. Вона з розумінням кивнула й знову обернулася до пацієнта.
– Пане Ленґдон, коли вас сьогодні привезли, ви знову й знову бурмотіли те саме.
Вона поглянула на Марконі. Той підняв диктофон і натиснув на кнопку.
Запис увімкнувся, і Ленґдон почув власний голос, загальмований і неслухняний, мов у п’яного. Він знову й знову мимрив ту саму фразу: «Ду… вибачаюсь. Ду… вибачаюсь».
– Мені здається, – озвалася жінка, – що то ви хотіли сказати «Дуже вибачаюсь».
Ленґдон погодився, але цього епізоду він не пам’ятав.
Лікарка Брукс увіп’ялася в нього бентежно прискіпливим поглядом.
– Чи не пригадуєте ви, чому ви це казали? За що вибачалися?
Ленґдон заглибився в темне провалля своєї пам’яті – і знову побачив там жінку під вуаллю. Вона стояла на березі ріки з червоною, мов кров, водою, оточена людськими тілами. Сморід смерті знову повернувся.
Раптом на Ленґдона накотилося інстинктивне відчуття небезпеки… і ця небезпека загрожувала не лише йому, а всім. Монітор його