Темні уми. Александра Бракен
Читать онлайн книгу.
перевернула блокнот на колінах саме вчасно. Той самий ССПівець знову підійшов до завіски і рвучко її відсунув.
– Зараз ти повертаєшся у свій бокс, – наказав він. – Ходи за мною.
Мій бокс? Я шукала на його обличчі якогось обману, але побачила тільки звичну нудьгу. Я спромоглася лише кивнути. Все моє тіло трусилося від страху, немов під час землетрусу, й у мить, коли мої ноги торкнулися підлоги, все пережите вирвалося назовні. Все вихлюпнулось – усі думки, страхи і картинки. Я вчепилася за бильце ліжка, щосили намагаючись не знепритомніти.
У мене перед очима все ще витанцьовували чорні плями, коли солдат гаркнув:
– Швидше! І навіть не думай, артистко, що ночуватимеш тут ще одну ніч.
Попри різкі слова, я помітила, що на його обличчі промайнув страх. Страх із переходом у лють – оце, мабуть, єдине почуття кожного солдата в Термонді. Ми чули, що служба в армії вже була не добровільною, що кожен у віці від двадцяти двох до сорока мусив служити, і то переважно у новому Псі-підрозділі.
Я зціпила зуби. Увесь світ закрутився піді мною, намагаючись затягнути мене у свої темнóти. У голові знову зринули слова ССПівця.
Ще одну ніч? – міркувала я. Скільки ж я тут пролежала?
Хоч я все ще почувалася немов у тумані, все ж пішла за солдатом по коридору. Ізолятор мав лише два невеличкі поверхи. Стеля нависала так низько, що навіть мені здавалось, що я ось-ось зачеплю головою пройми дверей, що їх ми проминали. На першому поверсі знаходилися лікарняні ліжка, а другий призначався для тих дітей, котрі потребували того, що ми називали «тайм-аутом». Іноді туди відправляли заразних хворих, проте найчастіше на цей поверх потрапляли діти, які остаточно з’їхали з глузду, тим більше, що завдяки Термонду скалічені мізки калічилися ще більше.
Я намагалася зосередитися на тому, як то опускаються, то здіймаються плечі ССПівця під чорною уніформою, проте це виявилося надто складно, коли чимало завісок було розсунуто, щоби будь-хто міг зазирнути всередину. На більшість боксів я не зважала взагалі або лише мигцем зиркала в той бік, але передостанній біля вхідних дверей…
Моя хода мимоволі уповільнилась, тим самим даючи моїм легеням час вдихнути розмаринові пахощі.
Я чула, як лікарка Беґбі розмовляє зі ще однією «Зеленою» дитиною. Я впізнала цього хлопчика. Його кабінка була просто навпроти моєї. Метью? Чи, може, Макс? Його обличчя теж було у крові. Кров позапікалась біля носа й очей, обагрила щоки. Я відчула, ніби мені в живіт камінь вцілив. Цього Зеленого також викрили? Чи вона укладає з ним таку саму угоду, як і зі мною? Мабуть, я не єдина, хто здогадався, як обманути систему відсортовування – на кого вплинути, кому збрехати.
І, можливо, ми були з ним однієї крові.
І, можливо, ми обоє завтра вже будемо мертвими.
«Не відставай!» – гаркнув солдат. Він навіть не намагався приховати роздратування, коли я пленталась за ним услід, але перейматися йому не було через що, бо я, будучи при тямі, у жодному разі не залишилася би в ізоляторі.