Темні уми. Александра Бракен
Читать онлайн книгу.
котра сиділа поруч мене і яку згодом класифікують як Синю, начебто впізнала один із дорожніх знаків, бо якоїсь миті нахилилася ближче до вікна, щоби розгледіти напис. Щось у ній мені здалося знайомим, можливо, я колись зустрічала її в моєму місті чи, можливо, вона жила в сусідньому. Гадаю, всі діти навколо мене були з Вірджинії, але перевірити те не було жодної змоги. Позаяк існувало одне правило правил – мовчання.
Коли напередодні мене забрали з дому, нас, спільно з іншими дітьми, цілу ніч протримали в якійсь подобі складу. Приміщення наче купалося в неприродно яскравому освітленні. Нас розсадили купками на брудну цементну підлогу, а тоді спрямували в обличчя три прожектори. Спати було заборонено. У мене від пилюки так сильно сльозилися очі, що я заледве могла розгледіти холодні й бліді обличчя навколо, а про лиця солдат, котрі, пильнуючи нас, стояли просто за прожекторами, навіть не йшлося. Якимось дивним чином вони втратили свою цілісність, перестали бути для мене звичайними чоловіками та жінками. У сірому тумані напівсну вони уявлялися мені зібраними із дрібненьких, страхітних шматочків: бензиновий запашок крему для взуття, порипування грубої шкіри, гидливо скривлені губи. Удар у бік носаком черевика вирвав мене зі сну.
Наступного дня ми їхали в цілковитій тиші, якщо не зважати на солдатські рації та плач кількох дітлахів на задніх сидіннях. Хлопчик, котрий сидів на іншому кінці нашого сидіння, обпісяв штани, але не хотів зізнаватись у цьому рудій жінці-солдату із Псі-відділу, котра стояла поруч. Минулого разу, коли він поскаржився, що цілий день нічого не їв, вона просто надавала йому ляпасів.
Я опустила голі стопи на підлогу, сподіваючись, що коліна не надто тремтітимуть. У голові паморочилось з голоду, а періодичні приступи нудоти притлумлювали навіть пароксизми страху, що пронизував мене. Було важко зосередитися, але ще важче було сидіти; мені здавалося, що я стискаюсь, намагаючись якомога сильніше втиснутися в крісло, а ще краще – цілковито зникнути. Я вже не відчувала рук, які занадто довго були зв’язані. Я намагалась розтягнути пластиковий поясок, що стягував їх, але все намарно: поясок лише глибше увіп’явся у м’яку шкіру зап’ястків.
Сили спеціального Псі-підрозділу (ССП) – приблизно так говорив водій про себе та решту солдатів, коли вони забирали нас зі складу. Ви поїдете з нами за наказом командувача силами спеціального Псі-підрозділу, Джозефа Трейлора. Він підняв угору руку з документом, тому, гадаю, це було правдою. Хай там як, а мене вчили не сперечатися з дорослими.
Автобус втрапив у глибоку вибоїну, звертаючи з вузької дороги на ще вужчу і бруднішу. Нові вибоїни розбудили всіх, хто почувався не надто зле чи був достатньо виснаженим, щоби заснути. Водночас заворушились і люди в чорному. Чоловіки та жінки випросталися, прикипівши поглядами до вітрового скла.
Височенну загорожу першою побачила я. Темно-сіре небо надавало всьому довкола якоїсь похмурої, густої синяви, але загорожі це не стосувалося. Вона сяяла чистим сріблом, у той час як вітер свистів крізь