Темні уми. Александра Бракен
Читать онлайн книгу.
намагається використати свої здібності. Від усвідомлення цього мене пройняв жах.
Великі краплі, що періщили у вікна, геть розмили довколишні дерева, але Лаям про двірники наче забув. Якби увімкнув їх, то, можливо, ми би помітили, як назустріч нам мчить інша машина. Пролунав звук її клаксона, вивівши Лаяма з трансу.
Мінівен повернувся на праву смугу, ледве уникнувши лобового зіткнення із седаном. Якби те маленьке авто не загальмувало, позашляховик врізався би просто в нього. Ми із Зу розвернулись саме вчасно, аби побачити, як позашляховик знову відкотився на праву смугу. Кейт вдалося отямитися доволі швидко, тож перш ніж ми звели дух, вони нас уже майже наздогнали.
– Лаяме, – просила я, – будь ласка, просто з’їдь на узбіччя. Я не дозволю, аби вони щось вам зробили!
Не хочу повертатись.
Не хочу повертатись.
Не хочу…
Я заплющила очі.
– Зелена! – у мої думки ввірвався голос Лаяма. – Вмієш кермувати?
– Ні…
– Зможеш краще за Чабса?
– Можливо, але…
– Чудово! – відповів він, схопивши мене за руку. – Сідай на капітанське місце.
Він хмикнув, навіть коли ще одна куля дзвінко прошила металеву шкіру Бетті.
– Давай, це не важче, ніж їхати на велосипеді. Праворуч газ, ліворуч – гальма, а крутиш кермом. Це все, що треба знати.
– Почекай!
Але, мабуть, у цьому питанні права голосу я не мала. Він знову вискочив на ліву смугу, щоби завадити позашляховику ще раз його вдарити, але натомість прискорився і різко вдарив по гальмах. Чорна Бетті зупинилась, а позашляховик пролетів просто повз нас.
Усе трапилось так швидко, що я й не встигла оком кліпнути. Розстібнувши ремінь безпеки і підвівшись, Лаям потягнув мене на водійське сидіння. Машина котилась уперед сама по собі і я запанікувала, натиснувши ногою туди, де, як мені здавалося, мали були гальма. Чорна Бетті сіпнулась уперед, і цього разу я закричала.
– Гальма ліворуч! – Лаям метнувся до приладової панелі, коли позашляховик відновив рух. Я почула, як завищали шини, коли Роб, розвернувши машину, перемкнув швидкість.
– Тисни на газ!
– Чому він не може кермувати? – пригнічено спитала я.
Чабс відсунув пасажирське сидіння достатньо далеко, щоби звільнити його для Лаяма.
– Через те, – мовив він, опускаючи скло, – що він ледве бачить на півтора метри перед собою. Повір, тобі б не хотілось мати такого водія. Тому – тисни на газ!
Я зробила, як було сказано. Машина знову рвонула вперед, у той час як серце, здавалося, підскочило аж до горла. Колеса пробуксовували на мокрому асфальті.
Лаям наполовину звішувався з вікна, наполовину сидів на ньому.
– Швидше! – скомандував він.
Дощ лив як із відра, але світло фар позашляховика пробивало ту непроглядь, поки я вела мінівен просто їм назустріч. Ми їхали так швидко, що кермо під моїми руками двигтіло, так наче шукало лише нагоди, щоби зажити власним життям. Я ледве стримувалася, щоби з розпачу не закричати, і намагалася