Сестри крові. Юрий Винничук
Читать онлайн книгу.
старанно нотував: «Вже в нас показуються конспірації: вже багато гультяйства по ночах наїздить і від’їздить; вже відбуваються ріжні збори то по церквах, то по закутинах і долинах передміських: вже нам русь виповідає послух!»
А потім прокотилася містом ще одна геть фантазійна історія, як Хмельницький, маючи обмаль зброї, шабель, куль та пороху, написав листа до львівського міщанина русина Ґеорга, чоловіка багатого, власника кількох кам’яниць, просячи його, щоби накупив для війська зброї. Гроші гетьман послав сховані у пшоні. Та заки «руські хури» доїхали до Львова, поляки перехопили лист, переписали, запечатали знову й відіслали Ґеоргу. Відтак прибули до нього вози з пшоном і грішми, а він відразу розіслав своїх людей з возами до Кракова й інших міст за закупом зброї, а ті, накупивши всього, що треба, рушили в зворотню дорогу, та, коли минали Львів, їх перепинили й все відібрали. Ґеорга викликали до Ратуші, і хоч він усе заперечував, доводячи, що товар призначений для польського війська, ув’язнили, а вдома зробили трус і знайшли двісті тисяч золотих від Хмельницького та велику силу всякої зброї.
Лукаш слухав цю історію з немалим подивом, бо добре знав, кого останнім часом було ув’язнено, – серед них жодного Ґеорга не було. Усі ці безглузді чутки спричинили й у середовищі русинів стурбованість та нервовий настрій, вони справді сходилися і радилися, що їм чинити. А тим часом, коли почали складати пожертви на оборону Львова, то русини не ховалися і теж зносили гроші та коштовності. Хоча виявилося чимало хитрих міщан, які не бажали ділитися і потаймиру вивозили свої скарби за межі міста, або закопували десь у лісі. Підозра про такі сховки викликала атаки комісарів на будинки багатіїв, вони вибивали двері, витягали скрині, кликали слюсаря, щоб привселюдно їх відчиняв, і забирали частину того, що було сховано, а натомість залишали розписку, яку колись влада Речі Посполитої мала викупити. Не менш хитрими виявилися отці єзуїти, які встигли ще заздалегідь вивезти зі Львова свій церковний скарб. Довідавшись про це, комісари примусили ректора зажадати повернення возів зі скарбом, по який вислано було загін німецьких драгунів. Але єзуїтам пофортунило, бо драгуни далеко не заїхали, зустрівши татар, і повернулися назад.
Врешті-решт було зібрано в готівці й коштовностях величезну на ті часи суму – близько півтора мільйона золотих, цього мало вистачити для оборони міста. Але все було не так просто – на заклики рятувати від загибелі рідний край вояки відповідали, що спочатку мусять отримати все, що загарбано було в них під Пилявцями. Це, щоправда, не вкладалося в здоровий глузд, бо вони самі ж те добро покинули на грабунок. Але й цього не досить, бо вони зажадали ще й підвищення платні, хоча було багато таких, що навіть грошей не хотіли, а просто кидали Львів та втікали до Польщі. Ледве-ледве вдалося реґіментарям затягнути 4 378 вояків, хоча всіх утікачів з-під Пилявців перейшло через Львів до вісімнадцяти тисяч. Важко було повірити, що деморалізація війська сягнула аж