Паризький архітектор. Чарльз Белфор
Читать онлайн книгу.
за їхнім прикладом теж щиро розреготався.
Після того як регіт замовк, офіцер коротко відсалютував Люсьєну.
– Не буду вас більше затримувати, месьє.
Люсьєн уклонився й попростував геть. Відійшовши на достатню відстань, щоб його не почули, він не втримався і пробурмотів: «Німецьке лайно», – а потім неквапливо пішов далі. Біганина вулицями Парижа зараз дорівнювала самогубству – і бідолаха, який лежав долілиць на бруківці, уже знав це.
Вигляд мертвого тіла Люсьєна налякав, але зовсім не засмутив. Єдиним, що мало значення на той момент, було те, що він, Люсьєн, не мертвий. Його непокоїло, що в ньому виявилося так мало співчуття до ближнього, проте це було й не дивно – він виховувався в родині, де співчуття не існувало.
Батько Люсьєна, геолог з університетською освітою, досить відомий у наукових колах, уважав, подібно до найбрутальнішого селюка, що в людському житті, як і у звірів, сильний завжди долає слабкого. Коли йшлося про негаразди інших, від його філософії тхнуло добірним лайном – дякувати Богу, що сусідові погано, а не мені.
Покійний нині професор Жан-Батист Бернар, здавалося, не розумів, що в будь-якої людської істоти – чи то в його дружини, чи у сина – є почуття. Його любов і прихильність поширювалися лише на неживі предмети – на камені та мінерали Франції, – і він вимагав від обох синів такої ж самої любові до предмета його власної пристрасті. Більшість дітей іще не навчилися читати, а Люсьєн і його старший брат Матьє вже знали назви всіх осадових, магматичних і метаморфічних порід кожної з дев'яти геологічних областей Франції.
Перед вечерею батько перевіряв те, що діти вивчили, розкладав на столі камені й вимагав, щоб хлопчики назвали їх. Він був безжальним, якщо вони припускалися хоча б однієї помилки. Люсьєн часто згадував, як не зміг визначити бертрандит, що входив до класу силікатів, і батько наказав покласти камінь до рота, щоб він ніколи не забув його. Досі Люсьєн пам'ятав гіркий смак бертрандиту.
Він ненавидів свого батька, але тепер уже запитував себе – можливо, він схожий на нього набагато більше, ніж хотів визнати?
Люсьєн крокував розжареною від липневої спеки вулицею й дивився на будівлі з вапняку (осадова карбонатно-кальцієва порода), на цоколі, які було викладено рустом, на високі, оздоблені каменем вікна і на балкони з вигадливими кутими ґратками, що їх підтримували різьблені кам'яні консолі. Подекуди масивні подвійні двері житлових блоків було відчинено і, проходячи повз них, він міг бачити, як у внутрішніх двориках граються діти, так само, як грався й він, коли був дитиною. Із вікна, що було розташоване на рівні його очей, сонно визирав чорно-білий кіт.
Люсьєн любив кожний будинок у Парижі – найкрасивішому місті світу, де він народився й виріс. В юності він багато бродив паризькими вуличками, досліджував пам'ятники, грандіозні проспекти й мальовничі бульвари, діставався найбідніших районів міста. За стінами будинків він міг прочитати всю історію Парижа. Якби той чортів фріц усе ж таки вбив його, то він би вже не бачив цих чудових будівель, не пройшовся б чистими брукованими вулицями, не вдихнув звабливого