Українська Держава – жорсткі уроки. Павло Скоропадський. Погляд через 100 років. Андрій Харук
Читать онлайн книгу.
абсолютно всіх честних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї можна буде з 40 міліонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну, а в ній краще для всіх – людське життя»51.
Аналізуючи добу гетьмана Мазепи і трагічний фінал діяльності «цього страдника патріота», В. Липинський підкреслював, що «провідникам народу» ні в якому разі не можна «жертвувати вічним і незмінним, поки існує нація, і всій нації спільним ідеалом національної волі і національної солідарності в обороні цієї волі» заради приватних, класових чи будь-яких інших хвилевих політичних інтересів52.
Ідея династичного гетьманства не згасла в середовищі української еліти й після Полтавської катастрофи. Вона відродилася в період гетьманування Кирила Розумовського і мала забезпечити продовження козацької державності. Ще за життя Катерини ІІ серед українських політиків постала думка передати гетьманську булаву великому князю Павлові Петровичу, і тим самим зберегти інститут гетьманства. До цієї ідеї козацька старшина ще раз повернулася при Павлі І у той спосіб, що син імператора – великий князь Костянтин – мав стати «великим гетьманом», а регентом при ньому А. Гудович53. Однак останні зусилля козацької еліти врятувати гетьманство через російський сурогат династичності зазнали невдачі.
Через низку причин самостійницька національно-державницька ідея не стала в ХІХ ст. домінувальною в українському суспільстві. Вона поступилася народницьким концепціям національного розвитку України, які базувалися на автономістсько-федеративних засадах. І все ж час від часу вона спалахувала, нагадуючи учасникам українського руху про тяглість і незнищенність національної державницької позиції. У різних варіаціях тривала її монархічно-династична традиція.
Протягом усього ХІХ ст. носій цієї традиції українська аристократична верства переживала складний і неоднозначний процес національного пробудження по обидва боки Збруча. Підтвердженням цього були, зокрема, зміни в суспільно-національній свідомості та політичній орієнтації представників давніх українських шляхетсько-магнатських родин Пузин, Сангушків, Сапіг, Шумлянських, Шептицьких, Федоровичів та ін. у Галичині. У Великій Україні відповідну еволюцію пережили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Кочубеї, Тишкевичі, Скоропадські, Ханенки, Лизогуби та ін. Попри монопольні позиції ліберальної демократії і соціалістичних течій в українському русі ця еволюція суспільної свідомості шляхетсько-дворянського стану продемонструвала прагнення до збалансування ціннісних ідеологічних і політичних орієнтацій в українському русі й прагнення подолати «смертельну однобічність нації», за висловом В. Липинського, пов’язану з недорозвиненістю в ньому правого консервативного крила54.
У 70—80-х роках ХІХ ст. цьому сприяло загострення відносин між Австро-Угорщиною і Німеччиною, з одного боку, і Росією, з другого,