Кінь Перуна (Правдива історія Захара Беркута). Олег Говда
Читать онлайн книгу.
ту, птах змахнув дужими крильми і завис над віковими соснами, що з північного схилу підіймалися до самого краю полонини.
У ту ж хвилю, сторожко принюхуючись, з малиннику, що відділяв ліс від квітучого плаю, вийшла молода сарна. Вона неспокійно пряла вухами. А делікатна голівка, увінчана короткими загнутими ріжками, весь час поверталася навсібіч, уважно оглядаючи полонину. Оскільки тут лише колихалися соковиті трави, а вітерець, що дмухав їй у мордочку, теж не чаїв у собі небезпечних запахів, то гірська красуня облишила обережність і одним зграбним стрибком вихопилася з чагарників. Услід за нею, дещо вайлувато, зате не менш життєрадісно, вистрибнуло кількамісячне дитинча.
Сарняткові було ще далеко до материної вправності, тож воно не розрахувало своїх сил. Стрибнуло надто далеко, тендітні передні ніжки не витримали ваги його тіла. Тому, жалібно мекнувши, сарнятко запороло носиком у трави і беркицьнуло через голову. Настрашене пригодою, притьма підхопилось і кинулося до матері, голосно скаржачись на увесь світ. Та мати лише тицьнула його ніжно мордочкою в забите місце, насмішкувато пирхнула і продовжила пастися. Така зневага образила малого, якому в цю мить видавалося, що нічого гіршого з ним й не могло трапитися, тож дитинча ще раз голосно мекнуло і задерло мордочку до неба, наче скеровувало до нього свою скаргу. Однак замість чистої, прозорої блакиті воно побачило над собою розчепірені криві кігті, величезні крила і страхітливий дзьоб.
Пекучий, нестерпний біль пронизав його здивовані очі, і все потонуло в непроглядній темряві смерті…
Беркут напав так нечутно, так стрімко, що сарна, обернена хвостиком до малого, навіть нічого не збагнула. І лише почувши позад себе голосний шурхіт крил птаха, що злітає, зробила спершу відчайдушний стрибок, рятуючись од імовірної небезпеки, й аж тоді озирнулася. Але побачила тільки невиразну тінь, що віддалялася на сонце, – воно саме закочувалося за вершину сусідньої гори. Сарна стривожено мекнула, метнулася туди, де шовкові трави все ще пахли її дитинчам, але, вловивши ніздрями запах свіжої крові, стрімголов зірвалася з місця й щезла у хащах. І лише тріск сухого хмизу виказував, куди мчала охоплена розпачем та жахом осиротіла мати.
Люди завше мріяли про крила. Особливо в горах. Там – де очам близько, а ніженькам – ой як далеко. Здавалося б, он вона, сусідня вершина. Добре розмахнутися, то й камінь докинув би. Насправді ж – поки доберешся хащами та буреломом, оминаючи урвища та неприступні скелі, не одна кварта поту спливе з чола та плечей. А то й вернешся – утративши надію видряпатися. Бо нема дороги людині туди, де лиш пернатих царство. От і заздрять… А чого, питається? Чи ж то вже так треба всюди пхатися? Хіба мало людям роботи у долині? Сказано ж: кожному – його! Може, так і замислено богами, щоб не тинялися де не слід? Щоб не пхали цікавого носа у плин буття.
Але Захар Беркут ніколи не хотів погодитися з тим. Розумом знав, що ні в нього, ні в будь-кого іншого з їхньої великої родини, ба навіть з цілої громади, ніколи не виростуть крила, що людині суджено лише по землі ходити, та душа його рвалася ввись. Як і в його славетного пращура, з якого увесь рід пішов… Той теж понад усе мріяв у небо злетіти.
Густий сосновий ліс високо здіймався обабіч ледь помітної, утоптаної звіриною стежки. Далеко від найближчої людської оселі, високо в горах, дерева були особливо дикі та непривітні. Притерпівшись сяк-так до оленів та ведмедів, чи там – кабанів і вовків, ці суворі велети, здавалося, сердились на парубка. Бо так і норовили кинути йому на голову велику шишку або ж сипонути за комір сорочки добру пригорщу сухої глиці.
На що вже звиклий до мандрівок у горах був Захар, та й він притомився. Третій день у дорозі. Якщо продирання крізь непролазні хащі та повзання по недоступних кручах можна назвати дорогою.
Але парубок був упертий і не з боязливих. Передсмертне хрипіння батька все ще лунало в його вухах, і жодна сила в світі не примусила б Захара відмовитися від того, що намислив. Нехай би до скиту, де спасався старець Актиній, відомий на всю Червону Русь умінням лікувати людей та тварин, треба було б іти вдвічі важчою та небезпечнішою дорогою, то все одно парубок не завернув би назад. Більше він не стоятиме в узголів’ї вмирущого безпорадний, наче бахур… Певно, і мати збагнула це одразу, бо й словом не заперечила, коли Захар сповістив їй своє рішення: вдатися в науку до столітнього Актинія. Мо’, допомогла слава про вміння старця, що докотилася й до їх громади. А може, побачивши сухі синові очі, відчула серцем його душевний стан? Хто зна… Але вона мовчки благословила Захара і лише згодом попрохала зачекати сороковин.
Сумний краєвид – сумні й думки…
Парубок рішуче стріпнув головою, наміряючись до сутінків пройти ще хоч милю, аж несподівано побачив просто перед собою старий і замшілий, але з виду ще міцний пень. Хто примудрився саме тут зрізати вікового бука? Куди подівся велетенський стовбур? Залишалося вгадувати. Та хоч як мудруй, а пень стримів із землі посеред стежини лише за кілька кроків попереду. Наче саме на Захара й чекав. І такий зручний та затишний, що парубок одразу відчув, як притомився.
– Ох! – зітхнув голосно. – Треба перепочити… Ноги аж гудуть. А заодно й повечеряю.
Усівся