Кінь Перуна (Правдива історія Захара Беркута). Олег Говда
Читать онлайн книгу.
повна запашного соку. Він дзвінко скапував туди з дірочки в білому стовбурі. Ще й берестяний ківш висів неподалік, на обламаній гілці.
Дивина та й годі. Але парубок уже трохи звикся, пам’ятав, з ким до трапези сідає. На те й лісовик, аби кожне дерево йому корилося.
Не чинячись, зачерпнув з діжки повен ківшик, випив з насолодою, ще й крякнув од задоволення. Тоді зачерпнув удруге і перед дідусем поставив. Лісовик промовчав, та видно було, що до душі (якщо можна так про нечисть) йому ґречність парубка.
Поїли. Лісовик ще й крихти згорнув на долоню і до рота всипав. Потім погладив себе по черевці та й каже:
– Ну, загадуй бажання… Та хутчіш, бо мене на сон хилить.
– Овва, – здивувався Захар. – Яке ще бажання, дідусю?
– Твоє, – засміявся лісовик. – Найзаповітніше! Треба ж за гостину віддячити…
– От іще, – відмахнувся Захар. – Хіба ж я задля подяки пригощав?
– Знаю, знаю, що ні, – заспокоїв його дідок. – Тут інше… Ти віхті в постолах обернув?
– Так мати…
– Обернув, – провадив далі дідок, невідомо нащо намотуючи собі на руку бороду. – Прутик липовий зі шкіри обдер і в торбу поклав. А паляницею зі мною поділився. Чому?
– Хіба ж можна інакше? – здивувався парубок. – Хіба ж сита людина руку простягатиме. Змалку так вчать.
– Тільки я не лю-ди-на! – аж розсердився лісовик і тупнув ногою! – Я – нечисть! Як ви кажете… Тому й запитую тепер: чому?
– Та що «чому»? – аж розгубився Захар. – Не збагну я твоїх питань, дідусю. Ось, краще, ще соку нап’юся, бо аж у роті пересохло… – І потягнувся ковшем до діжки. А та, раз – і зникла. Береза стоїть, сік капає, а діжечка щезла. Та й краплини соку у півметрі від землі теж пропадають…
– Потім нап’єшся, – бурчить дідок за плечима. – Питаю: чому від лісової нечисті, себто від мене, охороняєшся ретельно і вміло, а їжею ділишся?
– Та кажу ж, – знову почав своєї парубок. – Мати перед дорогою наказали…
– Дати лісовикові при зустрічі паляницю? – здивувався щиро дідок, аж бородою зеленою затрусив.
– Ні, – мусив визнати його слушність Захар. – Про хліб мати нічого не казали. Але я думав…
– Нарешті, – полегшено зітхнув лісовик. – От ми й дійшли суті. За те, що матір слухав – манівцями не блукатимеш. А за те, що лісовиком не погордував, з нечистю за трапезу сів, власного добра не пошкодував – бажання твоє сповню. Кажи: чого найдужче хочеш?
– Літати! – одразу, без умислу палко відказав хлопець. – Бодай раз орлом у небо злетіти!
– Тьху! – сплюнув лісовик. – Зі слиньком поведешся – дурниць наслухаєшся… Інший би грошей просив, каміння самоцвітного. А цей… тьху! Вважай, що я не чув нічого і проси вдруге. Але на цей раз краще подумай! Третьої можливості не подарую навіть такому телепневі.
– Ну, – посумнішав Захар, – коли не можна літати, то хотів би я вміти людей од хвороб різних вирятовувати… – протягнув непевно.
– От тобі й маєш! – аж сплеснув спересердя в долоні дідок. – Ти йому – стрижене, він тобі – голене! Вже й надоумлював,