Справжнє життя Себастьяна Найта. Владимир Набоков
Читать онлайн книгу.
не бачу сенсу вдавати, що не здогадуюся, до чого ви хилите. Шкода, що люди плещуть язиками, але ж насправді нема причини нервуватися… Ніхто не винен, що колись ми з вами заїжджали в ті самі ворота.
– Якщо так, шановний пане, – проказав батько, – то вам складуть візит мої секунданти.
Пальчин був дурень і хам – принаймні такого висновку я дійшов, почувши від матері цю історію, жваво передану за допомогою прямої мови, яку я постарався тут відтворити. Але саме тому, що Пальчин був дурень і хам, мені важко збагнути, задля чого чоловік із чеснотами мого батька ризикував життям. Задля честі Вірджинії? Задля прагнення помститися? Але ж оту честь Вірджинія безповоротно втратила вже через сам факт своєї втечі, а всі помисли про помсту мали б утратити свою гірку принадливість віддавна, в щасливі роки батькового другого подружжя. А може, все пояснюється викриттям імені, появою обличчя, раптово посталою гротескною печаттю індивідуальності на тому, що досі було приборканим безликим привидом? Загалом узявши, чи варто було руйнувати наш дім і завдавати горя матері задля відлуння (воно ж бо найчастіше не що, як гавкіт, нехай навіть його викликав бозна-який чистий голос) далекої минувшини?
Поєдинок відбувся в хуртовину, на березі замерзлого струмка. Дуелянти обмінялися пострілами, перш ніж батько упав долілиць на блакитно-сіру шинель, розпростерту на снігу. Пальчин, у якого тремтіли руки, закурив цигарку. Капітан Бєлов закликав кучерів, що смиренно чекали неподалік на засніженій дорозі. Вся ця мерзенна справа тривала три хвилини.
У «Втраченій власності» Себастьян передає свої враження від цього скорботного січневого дня. «Ні мачуха, – пише він, – ні домочадці не знали, до чого йдеться. Напередодні, під час вечері, мій батько кидав у мене через стіл хлібні кульки – пробував підбадьорити, бо весь день я дусався через кусючу вовняну білизну, яку мусив носити з наказу лікаря. На таке підбадьорення я спохмурнів, почервонів і відвернувся. Після вечері ми сиділи в його кабінеті, батько посьорбував каву й слухав мачушину розповідь про шкідливу звичку Mademoiselle пригощати солодощами мого малого однокровного братика, вклавши його в ліжечко. А я, сидячи на канапі в далекому кутку кімнати, гортав журнал „Чамз“[3]: „Далі буде наступний уривок цієї приголомшливої історії“. Анекдоти в самому низу великих тонких сторінок. „Почесному гостю показали школу й питають: „Що вас найдужче вразило?“ – „Горошина, вистрілена з трубки““. Уночі гримлять поїзди-експреси. Чи то кембриджський, чи то оксфордський крикетист упіймав ножа, якого кинув у його одноклубника злобний малаєць… „Неймовірно кумедний“ серіал про трьох хлопчиків. Один із них – акробат, що може крутити носом, як млинком. Другий – фокусник, а третій – черевомовець… Вершник, що перестрибує гоночний автомобіль…
Наступного ранку в школі я заплутався в геометричній задачі, яку ми по-жаргонному називали піфагоровими штанами. Ранок був такий темний, що в класі засвітили лампу, а від цього мені завжди неприємно гуде в голові. Десь о пів на четверту я повернувся
«