Хіпі. Пауло Коэльо
Читать онлайн книгу.
бо помітила, що панотець так само не знав, про що говорилося в тій фразі.
– Амінь, – повторювала вона тепер, вертаючись до готелю.
Прислухалася до всього – а раптом Бог вирішив би поговорити з нею. Віддалившись від Церкви, намагалася шукати в індуїзмі, у даосизмі, у буддизмі, в африканських культах, у різновидах йоги хоч би якоїсь відповіді про сенс життя. Один поет сказав багато віків тому: «Його світло заповнює весь Усесвіт / Світоч любові запалює й оберігає Пізнання»22.
Оскільки кохання було в її житті річчю складною – настільки, що вона завжди уникала роздумувати з цього приводу, – Карла зрештою дійшла висновку, що Пізнання було всередині її самої – утім, це й було те, що проповідували засновники цих релігій. І тепер усе, що вона бачила, нагадувало їй про Божество, і вона намагалася, щоб кожен її порух був певним способом подякувати за те, що вона живе.
Цього вистачало. Найгірше з убивств – те, що вбиває наше радіння життю.
Вона зайшла в якийсь кофі-шоп – місце, де продавалися різні типи марихуани й гашишу, – та лише замовила каву й трохи побалакала з якоюсь дівчиною, теж голландкою, що здавалася трохи збентеженою й теж пила каву. Її звали Вілма. Спочатку вони вирішили піти в «Парадізо»23, та потім передумали, мабуть, тому, що це нікого б не здивувало, як і наркотики, що там продавалися. Цікаві туристам, та набридлі тим, хто завжди мав це під рукою.
Одного дня – одного дня у віддаленому майбутньому – уряди таки зрозуміють, що найкращий спосіб покінчити з тим, що вони називали «проблемою», – це все дозволити. Містика гашишу полягала передовсім у самій забороні, а від цього – і в пожаданні.
– Але це нікого не цікавить, – зауважила Вілма, коли Карла сказала їй, про що розмірковує. – Вони заробляють мільярди доларів на переслідуванні. Уважають себе вищими. Рятівниками суспільства й родини. Чудова політична програма – покінчити з наркотиками. Яку іншу ідею вони могли б запропонувати натомість? Ну так, покінчити з бідністю – та от ніхто в це більше не вірить.
Вони припинили розмову й задивились у свої чашки. Карла думала про фільм – «Володар перснів» – та про своє життя. Вона ніколи не зазнавала нічого справді цікавого. Народилася в пуританській родині, навчалася в лютеранській школі, знала Біблію напам’ять, утратила незайманість ще підлітком з одним голландцем, що також був незайманим, мандрувала певний час Європою, знайшла роботу, коли досягла двадцяти років (тепер їй 23); дні здавалися довгими й однаковими, навернулася до католицизму, аби тільки допекти сім’ї, вирішила піти з дому й жити сама, мала коханців, які входили й виходили з її життя з частотою від двох днів до двох місяців, вирішила, що в усьому винен Роттердам та його підйомні крани, ті попелясті вулиці й порт, що пропонував історії набагато цікавіші від тих, які вона звикла чути від друзів.
Їй було легше з іноземцями. Єдиний випадок обмеження її вже узвичаєної свободи стався, коли вона дозволила собі втратити голову від одного француза, старшого на десять
Імовірно, ці рядки належать авторові.
В описувану епоху – амстердамський молодіжний клуб і кав’ярня, осередок хіпі, створений у занедбаній церкві; тепер концертний зал і культурний центр.