Воно (кінообкладинка). Стивен Кинг
Читать онлайн книгу.
Хенлоне. – Він замовк на хвильку, а потім додав: – Знаєш, Бадінгер покінчив самогубством.
Звичайно, я про це знав, але тільки тому, що люди завжди балакають, а я навчився слухати. У тій статті, в «Ньюз», це називалося трагічним падінням, і то було правдою, Бренсон Бадінгер дійсно впав. Про що в «Ньюз» знехтували згадати, так це про те, що він упав зі стільця у власній коморі, і мав у той момент петлю в себе на шиї.
– Ти знаєш про цикл?
Я подивився на нього, ошелешений.
– О, так, – прошипів Карсон. – Я знаю. Кожні двадцять шість чи двадцять сім років. Бадінгер також знав. Знають чимало старожилів, але це та річ, про яку вони ніколи не балакатимуть, навіть якщо ти накачаєш їх пійлом. Покинь цю справу, Хенлоне.
Він потягнувся вперед схожою на пташину лапку рукою. Зімкнув пальці в мене на зап’ястку, і я відчув той гарячий рак, який розпусно бенкетував у його тілі, пожираючи там усе і будь-що, поки ще варте пожирання, – не вельми й багато такого там уже лишалося на той час. Полиці Альберта Карсона були майже голі.
– Майкле, тобі не варто у це вплутуватися. Тут, у Деррі, є такі речі, що кусаються. Покинь це. Покинь це.
– Я не можу.
– Тоді стережися, – промовив він. Раптом величезні й перелякані очі дитини поглянули з обличчя цього старого, що помирав. – Стережися.
Деррі.
Моє рідне місто. Назване за графством з цим ім’ям в Ірландії.
Деррі.
Я народився тут, у Деррійській центральній лікарні; ходив до Деррійської початкової школи; потім до молодшої середньої школи на Дев’ятій вулиці; у старших класах навчався у Деррійській середній школі. Я вступив до Мейнського університету («хоч і не в самім Деррі, але рукою кинути», кажуть старожили), а потім просто повернувся сюди. До Деррійської публічної бібліотеки. Я людина маленького міста, що живе містечковим життям, один із мільйонів.
Але.
Але:
У 1851 році бригада лісорубів знайшла рештки іншої бригади, що перебувала зиму в заваленому снігом таборі на Верхньому Кендаскіґу – на самому кінці тієї місцини, яку діти досі називають Пустовищем. Усього їх там було восьмеро, і всі восьмеро посічені на шматки. Голови врозсип… не кажучи вже про руки… пара ступень… і пеніс котрогось з тих чоловіків прицвяшено до стіни хижі.
Але:
У 1851 році Джон Марксон отруїв на смерть усю свою родину, а потім, сидячи посередині складеного з їхніх трупів кола, зжер цілком гриб «білий присмерк»208. У власній смертельній агонії він, либонь, мучився дуже важко. Міський констебль, який його знайшов, написав у своєму рапорті, що спершу вирішив, ніби труп усміхається йому; він написав: «Марксонова жахлива біла посмішка». Ту білу посмішку створював повний рот вбивчого гриба; Марксон не переставав їсти навіть тоді, коли судоми й болісні м’язові спазми мусили корчити його тіло, що вже вмирало.
Але:
У великодню неділю 1906 року хазяї ливарні Кіченера, яка стояла там, де тепер стоїть новісінький
White nightshade (Amanita phalloides) – народна назва блідої поганки, зеленого мухомора.