Воно (кінообкладинка). Стивен Кинг
Читать онлайн книгу.
окрім нього й місіс Даглас, могли померти або втекти з міста.
Він перевів погляд на вчительку й побачив – з дотиком справжнього страху, – що вона відчуває майже точнісінько те саме, що й він. Він про це здогадався з виразу її очей. Очі були глибокими й задумливими, і далебі не очима шкільної вчительки віком за сорок, а очима дитини. Долоні вона тримала складеними під грудьми, немов у молитві.
«Мені лячно, – подумав Бен, – і їй також лячно. Але чого ми насправді боїмося?»
Цього він не знав. Потім вона поглянула на нього й видала короткий, майже ніяковий смішок:
– Я тебе так надовго затримала, – мовила вона. – Вибач, Бене.
– Та все гаразд.
Він дивився собі на черевики. Він любив її потихеньку, але не тією відвертою, беззастережною любов’ю, яку він колись був виливав на місіс Тібодо, свою вчительку в першому класі… але таки дійсно любив.
– Якби я була з машиною, я б тебе підвезла, – сказала вона, – але я не кермую. Мій чоловік казав, що забере мене близько чверть по п’ятій. Якщо ти не проти почекати, ми зможемо…
– Дякую, ні, – відповів Бен. – Я мушу бути вдома раніше. Це не було правдою насправді, але сама ідея знайомства з чоловіком місіс Даглас викликала в нього якусь химерну відразу.
– Може, твоя мати змогла б…
– Вона також не водить машину, – сказав Бен. – Усе зі мною буде гаразд. Тут лише якась миля до дому.
– Миля – це недалеко, коли надворі гарно, але за такої погоди вона може стати вельми довгим шляхом. Ти ж зайдеш кудись, якщо змерзнеш, правда, Бене?
– Яй, звісно. Я зайду в «Костелло маркет» і постою трохи біля пічки чи ще десь. Містер Ґедро не буде проти. На мені лижні штани. А також іще новий шарф – подарунок на Різдво.
Місіс Даглас трохи ніби заспокоїлася… та потім вона знову поглянула у вікно.
– Просто там на вигляд так холодно, – промовила вона. – Так… так заниділо.
Він вперше чув це слово, але точно зрозумів, що воно означає. «Щось було щойно трапилося – що?»
Він побачив у ній, раптом збагнув Бен, особистість, а не просто вчительку. Ось що трапилося. Раптом він побачив її обличчя зовсім по-іншому, а відтак воно стало іншим обличчям – обличчям утомленої поетки. Він побачив, як вона їде додому зі своїм чоловіком – сидить, склавши руки, поряд з ним у машині, шипить обігрівач, а чоловік розповідає про те, як у нього минув день. Він побачив, як вона готує для них вечерю. Дивна думка майнула йому в голові, й гідне коктейльної вечірки запитання торкнулося губ: «У вас є діти, місіс Даглас?»
– О цій порі року я часто думаю, що люди насправді не були створені для того, щоб жити так далеко на північ від екватора, – сказала вона. – Принаймні, не в цих широтах. – Тут вона посміхнулась, і частина тієї незвичайності пішла чи то з її обличчя, чи з очей – до Бена повернулася здатність бачити її, принаймні почасти, такою, якою він бачив її раніше. «Але ти більше ніколи не побачиш її тою самою