Тричі не вмирати. Наречена. Олег Говда
Читать онлайн книгу.
тоді й оціниш, – зареготав упир і… зник.
Тарас досадливо смикнув плечем, демонструючи, що у всій цій справі його найменше цікавить думка якогось безіменного Володаря. Потім піднявся з лавки і неспішно попрямував у вказаному старостою напрямку. Перепочити й справді не зашкодить.
Місце і справді виявилося незвичне. Не дійшовши до груші ще добрий десяток кроків, Куниця відчув, як все тіло наповнюється хвацьким, молодецьким завзяттям. Ніби ківш хмільного меду перевернув. Здавалося, за що б не взявся, усе вдасться. Все буде під силу… А потім настало розуміння, що в такому разі йому і робити нічого не треба. Усе само собою влаштується. Відьмак сів на траву, притулився потилицею до шорсткого стовбура і блаженно заплющив очі, насолоджуючись незвичайним відчуттям тиші і спокою.
Добре тут було, надійно. І не тому, що раптом зникли бажання, і все зробилося байдужим, нецікавим, а саме через міцніючу з кожною хвилиною впевненістю: що немає в цьому світі небезпеки, з якою Куниця не зміг би впоратися… Якби не тривога за товаришів, він із задоволенням згорнувся б калачиком, просто тут, під деревом і задав такого хропака, що з гілок не тільки листя, а й нестиглі груші посипалися б.
– Цікаво, що там, у Степана з Василем діється? – пробурмотів, закриваючи очі. – Чи впораються самі? От би поглянути на них, хоч здалеку… А вже потім, з чистим сумлінням, і подрімати можна.
Тарас позіхнув, уткнувся підборіддям у груди, моргнув і раптом зрозумів, що бачить не власний живіт і коліна, а дивиться на свою ж виголену потилицю. Як людина, котра стоїть поруч і трохи збоку, за плечима.
Оторопіло похитав головою, моргнув, але не помогло. Потер кулаками очі, але нічого не змінилося. Він продовжував бачити себе зі спини.
– Ну, нічого собі! – вигукнув у захваті. – Значить, я тепер ще й так можу? Помилуватися на себе збоку… Як у казках називаються істоти, що мають на потилиці третє око? Шкода, забув…
Але, надивившись вдосталь на власну потилицю, Тарас знизав плечима і поцікавився, знову-таки у самого себе:
– І на якого біса воно мені знадобилося? Я ж не красна дівиця, щоб на всі боки крутитися, коли нову сукню примірятиму?
І немов зрозумівши невдоволення господаря, «третє око» стало неспішно підніматися, але при цьому все, що бачив ним Куниця, не втрачало чіткості, а просто зменшувалося в розмірах.
Ось він разом підскочив на кілька сажнів, і вже на густу крону груші поглядає. А у наступну мить і всі Висілки у нього, як на долоні. Хоч у жменю збирай. Стодоли та хати маленькі, не більше тесаного будівельного каменю, а люди, що копошаться навколо них – як мурахи. Але, при бажанні, Куниця міг до найдрібніших подробиць розглянути кожну тріщину в стіні, або – перерахувати зморшки на заклопотаному і радісно збудженому обличчі старости.
Бобрик повинен був щось відчути, бо невдоволено сіпнув куточком рота і покосився в бік дрімаючого під грушкою козака. Тільки пальцем не пригрозив, як бешкетникові.
А Куниця вже швидким вітром летів у степ. Туди, де його товариші