Тінь над Інсмутом. Говард Филлипс Лавкрафт
Читать онлайн книгу.
браслети, якісь брязкальця, а на головах химерні прикраси – золоті, на кшталт тих, що знайшли на руїнах на тому маленькому острові. Чи то рибо-жаби, чи то жабо-риби, але всі в різних позах і взагалі випростані, як люди. І неможливо було дізнатися у них, звідки вони все це взяли. Матроси ж усе дивувалися, як це вони можуть стільки риби наловити, коли навіть на сусідньому острові її немає. Метт довго мізкував над цим, і капітан Обед також. Останній помітив ще тоді, що багато молодиків із цього острова раптом кудись зникають. А людей похилого віку там узагалі майже немає. І ще йому здалося, що багато хто з тамтешніх хлопців якісь дивні пики мають, навіть гірші за тубільців-канаків[2].
Та потім Обед все ж дістався до правди. Не знаю, як він це зробив, але після цього став крамарювати з ними в обмін на ті золоті штукенції, що вони носили. Дізнався, звідки вони всі родом, і чи не можуть принести ще таких же золотих прикрас. Аж врешті почув від них історію про їхнього старого вождя Велекеа (так вони його називали). Ніхто не міг, за винятком капітана Обеда, дістатися до цих жовтолицих чортів, і лише він міг читати їхні душі, як книжки. Хе-хе! Ніхто тепер мені не вірить, коли про це розповідаю, та й ви, також, мабуть, не повірите, хоча, бачу, маєте таке ж гостре око, як було в Обеда.
Шепотіння старого стало майже нечутним, але мене всередині аж теліпало від його зловісних і, здавалося, цілком щирих слів, хоча я й тямив, що все це могло здаватися маячнею пияка.
– Так от, сер, Обед дізнався, що там були такі люди, котрих на Землі ще ніхто не бачив. А навіть якщо хтось і почує про них, все’дно нізащо не повірять. Схоже на те, що ті ж канаки (або як їх там звали) віддавали своїх хлопців і дівчат у жертву якимось істотам, які жили під водою, натомість отримували, чого душа забажає. А зустрічалися вони з цими істотами на маленькому острові, де були ті руїни, малюночки з рибо-жабами на цих істот схожі. Й узагалі – це з них малювали. Може, вони були чимось на кшталт морських людей, від яких походять усі ці байки про русалок. Під водою у них буцімто були всілякі міста, а цей острів вони якось підняли з дна моря. Схоже, в кам’яних будинках ще мешкали якісь живі істоти, коли острів так раптово піднявся на поверхню.
Саме тому канаки й вирішили, що ті під водою живуть. Побачили їх і дуже перелякалися тоді, а потім угоду уклали, хоча давно це вже було…
Ці тварюки любили, коли люди приносили їм себе в жертву. Століттями їх хапали, але з часом забули шлях нагору. Що вони робили зі своїми жертвами – про це вам нічого не скажу, та й Обед також, мабуть, не той чоловік, кого про це треба питати. Але тубільцям це все одно було вигідно, бо коли важкі часи переживали, нічого в них не виходило. Своїх жертв віддавали двічі на рік – напередодні травня і Дня Всіх Святих, прискіпливо та регулярно. І ще віддавали їм якісь різьблені дрібнички, які самі ж виготовляли. А ці істоти давали їм натомість риби досхочу, схоже, вони її їм із усього моря заганяли, а також золоті або дуже схожі на золоті брязкальця й усілякі речі.
Ну, так от, як