Поклик Ктулху. Говард Филлипс Лавкрафт
Читать онлайн книгу.
оглянув цілком мертве тіло, залишився задоволений побаченим, а потім упорснув у ліву руку трупа точно відміряну частку еліксиру життя, приготованого напередодні винятково уважно – тепер, на відміну від наших перших студентських дослідів, ми вже не просувалися наосліп. Важко передати, з яким хвилюванням ми, затамувавши подих, стежили за цим бездоганно свіжим об’єктом – адже мали право чекати від нього розумних слів, а можливо, навіть і розповідей про те, що йому відкрилося за межами незбагненної безодні. Вест, будучи матеріалістом, не вірив в існування душі. Всі прояви свідомості він пояснював тілесними явищами і, певна річ, не чекав жодної сповіді про страшні таємниці неймовірних глибин, що чекають нас за порогом смерті. Теоретично я багато в чому з ним погоджувався, але водночас і зберігав залишки примітивної віри своїх пращурів. Ось чому я споглядав на нерухоме тіло з певним пієтетом і страхом. До того ж я не міг забути той страшний, нелюдський зойк, що пролунав тієї ночі, коли ми ставили наш перший експеримент в покинутому заміському будиночку в Архемі.
Незабаром з’явилися перші ознаки успіху. Мертвотно-бліді щоки залив слабкий рум’янець, і поступово теплий відтінок поширився по всьому обличчю, вкритому надзвичайно густою русявою щетиною. Вест, котрий тримав руку на пульсі незнайомця, багатозначно кивнув, і майже відразу ж дзеркальце над ротом піддослідного помутніло. Потім нерухомим досі тілом пробігла судома, груди стали здійматися й опускатися, склеплені повіки сіпнулися, відкрилися, і на мене поглянули сірі спокійні очі – очі живої людини, однак наразі без будь-яких проявів свідомості або хоча б цікавості. Піддавшись дивній фантазії, я взявся нашіптувати в рожевіюче вухо запитання про інші світи, пам’ять про які, можливо, ще жила в душі того, хто лежав перед нами. Панічний жах, який я незабаром відчув, витіснив їх із моєї пам’яті, але одне, останнє запитання, пам’ятаю й досі: «Де ви були?». Я й зараз не можу сказати, чи отримав відповідь, бо з гарно окреслених губ не зірвалося ні звуку, але тієї миті я був упевнений, що по вустах, які безгучно ворушилися, мені вдалося вгадати слова «тільки-но», хоча їхній сенс і значення я не второпав. Ще раз повторю, що тієї миті мене переповнювала гордість, бо велика мета, як мені здавалося, була досягнута, вперше повернута до життя людина розбірливо промовила слова, підказані розумом. Перемога уявлялася безсумнівною: розчин подіяв, нехай і на час, повернувши бездиханному тілу життя та розум. Але радість миттю змінилася панічним жахом – не перед мерцем, який раптом озвався, а перед тим, із ким мене багато років пов’язували професійні пута.
Коли наш піддослідний – нещодавній бездоганно свіжий труп прийшов до тями, його зіниці при згадці про останні хвилини земного життя розширилися від жаху, нещасний став відчайдушно махати в повітрі руками та ногами, далебі, вирішивши дорого продати своє життя, і перш ніж знову, тепер уже назавжди, зануритися в небуття, вигукнув слова, які досі звучать у моєму хворому мозку:
– На