Країна імли. Артур Конан Дойл
Читать онлайн книгу.
в обличчя неосвіченим дурням, атож, сер, неосвіченим бовдурам. І цю звичку я не зміню, хоча б ви носили всі титули, які тільки можуть винайти раби та привласнити собі віслюки.
Очі лорда Джона миттю спалахнули, але він із помітним зусиллям опанував себе і з гіркою посмішкою відкинувся на спинку сидіння, схрестивши руки на грудях. Весь цей вибух справив на мене надзвичайно гнітюче та неприємне враження. Хвилею промайнули у моїй голові спогади про сердешну дружбу, про часи радісної жаги пригод, про все, за що ми страждали, чого домагалися і чого досягли. Й ось до чого дійшло тепер – до нападок і образ! Я раптом розплакався, голосно та нестримно схлипував, і ніяк не міг заспокоїтися. Мої супутники з подивом глипали на мене. Я затулив обличчя руками.
– Мені вже легше, – сказав я. – Але все це настільки нестерпно сумно!
– Ви хворі, друже мій, – зауважив лорд Джон. – Ви мені відразу здалися якимось дивним.
– Ваші звички, пане, за останні три роки анітрохи не покращали, – мовив Саммерлі. – Мені також впала в вічі ваша поведінка вже при нашій зустрічі. Не витрачайте на нього даремно своїх співчуттів, лорде Джон: походження цих сліз – суто алкоголічне. Цей чоловік явно перепив. Утім, лорде Джон, я вас щойно назвав неосвіченим дурнем, і це не зовсім добре з мого боку. Це мені нагадало, однак, про один із моїх талантів, який я раніше мав, доволі кумедний, незважаючи на його буденність. Ви знаєте мене лише як серйозного вченого. Чи повірите, що я колись мав репутацію ідеального імітатора голосів тварин? Мені вдасться, сподіваюся, приємно вас розважити. Чи не потішило б вас, наприклад, якби я закукурікав когутом?
– Ні, сер, – заперечив лорд Джон, усе ще засмучений, – це б мене не потішило.
– Квоктання квочки, що тільки-но знесла яйце, також завжди викликало бурхливе захоплення. Ви дозволите?
– Ні, сер, будь ласка… Я проти цього.
Незважаючи на таке заперечення, зроблене із серйозною інтонацією, професор Саммерлі відклав убік файку й упродовж подальшої подорожі розважав нас, точніше, намагався, наслідуванням цілої низки пташиних і тваринних голосів, і це було настільки комічно, що мій сльозливий настрій раптом перейшов в свою повну протилежність. Коротко кажучи, я реготав без угаву і не міг зупинитися, сміявся судомно, істерично, сидячи перед цим зазвичай винятково статечним ученим і дослухаючись, як він передражнює величавого, самовпевненого півня або песика, якому прищемили хвоста. Лорд Джон простягнув мені газету, на полях якої написав: «Бідолаха! Зовсім із глузду з’їхав!».
Усе це було, звісно, дуже дивним, проте ця вистава видалася мені дуже милою та цікавою. Тим часом лорд Джон схилився до мене й узявся розповідати нескінченну історію про якогось буйвола й індійського раджу, в якій я не міг вловити жодного сенсу. Професор Саммерлі тільки-но защебетав канаркою, а лорд Джон досяг, здавалося, кульмінаційної точки в своїй оповідці, коли потяг зупинився в Джарвіс-Бруку, на станції Розерфілд.
Тут нас уже чекав Челленджер. Він насправді