Загублений світ. Артур Конан Дойл
Читать онлайн книгу.
етюду займали блідо-зелені пірчасті рослини, що здіймалися вгору схилом, який переходив у лінію темно-червоних ребристих скель, які чимось мені нагадували базальтові формації. На задньому плані ці скелі стояли суцільною стіною. Праворуч підіймався пірамідальний стрімчак, мабуть, відокремлений від основної гряди глибокої ущелини. Його вершечок був увінчаний величезним деревом. Над усім цим сяяло синє тропічне небо. Вузька смужка зелені облямовувала шпилі червоних скель. На наступній сторінці я побачив ще один акварельний начерк того ж пейзажу, зроблений із ближчої відстані, тому його деталі виступали чіткіше.
– Отже? – спонукав професор.
– Формація справді дуже цікава, – відповів я, – але мені важко визначити, наскільки вона виняткова, адже я не геолог.
– Виняткова? – повторив він. – Та це єдиний такого штибу ландшафт! Він здається неймовірним! Таке навіть наснитися не може! Перегорніть сторінку.
Я перегорнув і не міг стримати вигуку подиву. З наступної сторінки альбому на мене глипнуло щось надзвичайне. Таке чудовисько могло виникнути лише в видіннях курця опіуму або в гарячковому маренні хворого. Голову почвара мала пташину, тіло – як у непомірно роздутої ящірки, хвіст, що волочиться по землі, наїжачився гострими голками, а вигнута спина була обсаджена високими колючками, схожими на півнячі гребінці. Перед цією істотою стояв маленький чоловічок, майже карлик.
– А що на це скажете? – вигукнув професор, із переможним виглядом потираючи руки.
– Це щось жахливе, якийсь гротеск.
– А що змусило художника зобразити такого звіра?
– Не інакше, як солідна порція джину.
– Кращого пояснення не можете вигадати?
– Гаразд, сер, а як ви самі це пояснюєте?
– Дуже просто: така тварина існує. Цілком очевидно, що цей малюнок зроблений з натури.
Я не розреготався лише тому, що вчасно згадав, як ми колесом котилися по всьому коридору.
– Без сумніву, безумовно, – висловився я з тієї догідливістю, на яку зазвичай не скупляться в розмові з недоумками. – Правда, мене трохи бентежить ця крихітна людська постать. Якщо б тут був намальований індіанець, можна було б подумати, що в Америці існує якесь плем’я пігмеїв, але це європеєць, на ньому ж корковий шолом.
Професор пирхнув, немов розлючений буйвол.
– Ви збагачуєте мене досвідом! – вигукнув він. – Межі людської тупості набагато ширші, ніж я гадав! У вас розумовий застій! Вражаюче!
Цей вибух був такий безглуздий, що навіть мене не розсердив. Та й чи варто було надаремно тріпати собі нерви? Якщо вже сердитися на цього чоловіка, то щохвилини, на кожне його слово. Я обмежився втомленою посмішкою.
– Мене вразили розміри цього пігмея, – сказав я.
– Та ви подивіться! – крикнув професор, нахиляючись до мене і тицяючи волохатим, товстим, як сосиска, пальцем в альбом. – Ось він і рослина позаду тварини? Ви, ймовірно, вважаєте її кульбабою чи брюссельською капустою, чи не так?