Притулок пророцтв. Дэниел Киз
Читать онлайн книгу.
її схопити.
– Помри, Рейвен! Ти мусиш померти!
– Ану геть звідси, старий. Не лізь, – сказав Зорба.
Однак Тедеску не зупинявся.
Зорба двічі вистрелив. З-під лікарняної сорочки бризнула кров. Тедеску повалився на підлогу.
Той, що з милицею, виринув з-за рогу і пошкутильгав до тіла. Промовив сухим, скрипучим голосом:
– Дурню! Та це ж він! Він телефонувати звідси, щоб ми його тут підібрати.
Зорба нахилився і пильно оглянув обличчя.
– Я не знав. Я ніколи не бачив Тедеску. Що він робить у афінській божевільні?
– Казати, що дівчина пам’ятає план, тож він має її вбити.
Із горла вмираючого вирвався булькіт.
Чоловік на милицях схилився над тілом.
– Ясоне, пробач мого сина-ідіота. Що хочеш, щоб ми зробити?
– Операція «Зуби дракона», проводьте її без мене.
– У нас немає плану.
Тедеску показав на Рейвен.
– Вона знає.
Його очі погасли, а голова звисла набік.
Той, що назвався Зорбою, перевів погляд на Рейвен.
– Що він мав на увазі? Що ти знаєш?
…швидше думай, рейвен…
– Мабуть, те, що ми знайомі. У коледжі він був моїм викладачем акторського мистецтва на гуртку грецького театру. Я навіть не знала, що він тут.
Він струсонув Рейвен.
– Веди мене до доктора Слейда.
– Ні.
– Тоді я і тебе вб’ю, а потім все одно його знайду.
Зорба приставив гаряче дуло до її чола. Воно обпекло їй шкіру.
– Хочеш померти нізащо?
– Мені начхати.
– Якщо залишишся зі мною, я збережу тобі життя.
Рейвен завагалася. Глянула на тіло Тедеску на підлозі. Нарешті кивнула. Провела Зорбу до кабінету з табличкою «Головний лікар». Він посмикав клямку. Замкнено. Зорба вистрелив у замкову шпарину, а тоді ногою розчинив двері.
Батько стояв за своїм столом, тримаючи в одній руці пістолет, а в другій – телефонну слухавку.
– Рейвен знає про план теракту в Штатах, який задумав Тедеску, – кричав він у мікрофон. – Але його дружки вже тут.
– Докторе Слейд, покладіть слухавку і киньте пістолет або я вб’ю вашу дочку.
– Вона нічого не знає.
– Зате ви знаєте. Розкажіть нам, або вона помре на ваших очах.
Усе ще притискаючи слухавку до лівого вуха, батько подивився на Зорбу. Потім на неї.
– Пробач мені, Рейвен.
Батько випустив кулю собі в голову. Скривавлений телефон упав на підлогу. Його тіло повалилося на стіл.
– Ні, тату! Ні! – скрикнула Рейвен. Хотіла кинутися до нього, та Зорба тримав її міцно.
– Пізно. Він залишив тебе розгрібати все самотужки.
У кабінет влетіли ще двоє бойовиків у масках.
– Алексі, з тобою все гаразд? – вигукнув товстун.
Той, що з зубочисткою, стусонув його в плече.
– Жодних імен!
…ага, то він – не зорба, а алексі…
– Немає значення, – втрутився однорукий.– «Сімнадцяте листопада» і так нікого не залишає живим.
– Дівчину