.
Читать онлайн книгу.
аби шукати тіло втопленої своєї дружини в його сірих водах.
Упав на одне коліно біля ліжка, поцілував білі, безвільні ручки.
– Феодоню, сонце… Вам зле?
Посміхнулася слабко та болісно.
– То таке… минеться. Горе ж яке… Мирославочка… – Великі, гарні блакитні очі поглянули на Скубія жалібно й з виразом болю. – Я зачекалася до вечері її, а вона все не йшла… Потім пішла кликати до скелі тієї клятої, та тільки ж не встигла дійти, як вона стала на схилі, й у мене серце обірвалося… коли дотямила я, що Мирослава наміряється стрибнути. Я й заголосила до неї, та вона не слухала ж мене геть, кинулася до краю, стрибнула… – Важко сковтнула, змовкнувши на мить. Розповідаючи, вона уважно слідкувала за виразом обличчя Пантелеймона, котре все більше хмурнішало.
Він поцілував її тремтячі пальчики.
– Заспокойтеся, не згадуйте поганого…
Схлипнула жалібно.
– Та як же не згадувати… Таке ж горе, та на власні очі!
– Забудьте!
– Бідна Мирослава, геть розуму вона полишилася… й мене зненавиділа, сестру рідну… Та хіба ж я провинна у тім, що покохала вас, покохала всупереч власному бажанню…
– Феодонечко, то правда?
Опустила наче засоромлено очі.
– Правда.
– Щастячко моє блакитноокеє!
Цілував знову білі ручки, й гадки не маючи об тім, що ручки ці панянські, біленькі, ще вчора з несподіваною силою душили сестру, а потім тягнули тіло застигаюче її до схилу, тягнули, аби вкинути до таємничих вод Дніпра. Ні, об тім Пантелеймон Скубій ніколи ні здогадається, ні дізнається, він свято буде вірити в те, що Мирослава покінчила життя самогубством, раптом збожеволівши. Та й виглядала вона так, що сумніватися у її стані не було приводу.
Тіла її, як не пірнали довго козаки у неспокійні води Дніпра, так і не знайшли. За день прибули Зіньковецькі… Василина сприйняла звістку про самогубство старшої доньки досить спокійно, більше вклопотана нездужанням коханої Феодонечки, тільки губи підкопилила осудливо.
– Як вродилася нечестивою, так і померла нечестиво.
А ось на Наума Зосимовича було боляче й поглянути. Смерть старшої, любої доньки, та ще така страшна, як самогубство, настільки важким ударом стала для полковника, що він одразу занедужав, підкосившись тілом своїм міцним, і, повернувшись додому, зліг з жорстоким, сильним серцевим нападом, від котрого й помер, не приходячи до тями.
Воєводі Зіньковецькому було влаштовано пишний, пошанливий похорон, а ось доньки його улюбленої навіть при церкві не відспівали – самогубця, за словами рідної сестри, вона була позбавлена молитви церковної. Феодосі, за наполяганням матері, довелося вертати до батьківського маєтку, та й не гоже їй було полишатися в домі сотника Скубія зараз, коли сестра померла. Мала жити біля матері, надписувати милому Пантелеймону ніжних листів та чекати. Вбивство Мирослави забулося нею, наказала собі забути той вечір, й тільки в снах приходила Мирослава до неї, дивилася пильно темними очицями, й волосся