Ім'я вітру. Патрик Ротфусс
Читать онлайн книгу.
самого себе, але голос у нього був стомлений і непереконливий, із нотками відчаю.
Хроніст притишено розсміявся.
– Звісно. Поки що. Але кому, як не вам, розуміти, наскільки тонкою є межа між правдою та захопливою брехнею? Між історією та цікавою оповідкою? – Хроніст замовк на хвилину, щоб його слова засвоїлися. – Ви знаєте, що переможе з часом.
Коут не зводив погляду з задньої стіни, поклавши руки на стільницю. Його голова була трохи опущена, ніби на нього наліг великий тягар. Він нічого не сказав.
Хроніст завзято ступив уперед, відчуваючи близьку перемогу.
– Дехто каже, що була одна жінка…
– Та що вони знають? – Коутів голос звучав пронизливо, як пилка, що проходить крізь кістку. – Що вони знають про те, що сталося? – Він заговорив так тихо, що Хроністові довелося затамувати подих, щоб розчути.
– Кажуть, вона… – Хроністові слова застрягли в нього в горлянці, яка раптово пересохла; у залі стало неприродно тихо. Коут стояв спиною до зали, застигнувши й затиснувши між зубами жахливу тишу. Його права долоня, що заплуталася в чистій білій ганчірці, повільно стиснулася в кулак.
За вісім дюймів від нього розбилася пляшка. Повітря наповнив запах полуниць і звук трощення скла. Це був негучний шум усередині величезної тиші, але його вистачило. Вистачило, щоб розбити тишу на маленькі гострі скалки. Хроніст відчув, що холоне: до нього раптом дійшло, в яку небезпечну гру він грає. «То ось що відрізняє оповідача від героя оповідки, – ошелешено подумав він, – страх».
Коут повернувся.
– Що вони можуть про неї знати? – тихо спитав він. Коли Хроніст побачив Коутове обличчя, йому перехопило дух. На обличчі шинкаря наче розбилася маска умиротворення. Коутове обличчя під нею було якимось неземним – його очі були наполовину в цьому світі, а наполовину деінде, згадували щось.
Хроніст усвідомив, що думає про одну історію, яку чув. Одну з багатьох. Історію про те, як Квоут пішов шукати те, чого бажало його серце. Щоб здобути це, йому довелось обдурити демона. Але коли воно лягло йому в руку, йому довелося боротися за це з янголом. «Я цьому вірю, – мимохіть подумав Хроніст. – Раніше це було просто історією, але тепер я можу в це повірити. Це – обличчя людини, що вбила янгола».
– Що вони можуть знати про мене? – запитав Коут із притлумленим гнівом у голосі. – Що вони можуть знати про будь-що з цього? – Він коротко, люто змахнув рукою, неначе обводячи нею все – розбиту пляшку, шинквас, увесь світ.
Хроніст ковтнув, намагаючись позбутися сухості в горлі.
– Лише те, що їм кажуть.
«Кап-кап, кап-кап». Напій із розбитої пляшки почав відбивати на підлозі неправильний ритм.
– Ах-х-х-х, – протяжно видихнув Коут. «Кап-кап, кап-кап, кап». – Розумно. Ви б використали проти мене мій найкращий трюк. Ви б узяли мою історію в заручниці.
– Я б розповів правду.
– Мене не зламати нічим, окрім правди. Хіба є щось жорстокіше за правду? – на його обличчі промайнула хвороблива, глузлива посмішка. Одну довгу мить тишу стримувало лише постукування краплин об підлогу.
Нарешті