Манускрипт з минулого. Петро Лущик
Читать онлайн книгу.
історії.
– Якщо політика визначає наше спільне минуле, нічим хорошим це не закінчиться, – підсумував Валерій Пшеничний. – З обох боків.
Наступний день повинен бути завершальним, але Валерій вирішив затриматися у Польщі. Віхура вже декілька разів запрошував його відвідати замок Марієнбурґ. Хоч тевтонці, яким колись належав замок і був їхньою столицею, не входили до теми, над якою працював Пшеничний, він усе ж погодився скласти компанію поляку. Марієнбурґ лежав далеко на півночі, й до нього вела довга дорога.
Зрештою, їхати доведеться не пустелею, тому максимум, на що згодилися чоловіки, відступивши перед натиском Касі, так це взяти з собою їжу на один день. Уже виїжджаючи з Жешува, Пшеничний почув смартфон. Він подивився на цифри. Номер був польський.
– Хто б це міг бути? – здивувався Валерій і натиснув «виклик».
– Пане Пшеничний?
– Я вас слухаю! – відповів той і, прикривши рукою смартфон, повідомив: – Особінський!
Почувши таке, Войцех Віхура широко розплющив очі.
– Пане Пшеничний, я хочу поцікавитися вашим часом перебування у Польщі.
– Зараз ми з моїм другом саме виїжджаємо з Ряшева до Марієнбурґа, плануємо прибути туди увечері. Ми пробудемо там завтрашній день і в суботу з Ґданська літаком я повертаюся додому.
– Пане Пшеничний, я запрошую вас до Хелма, – сказав Особінський. – У понеділок разом з відомими істориками ми організовуємо своєрідний форум, обговоримо останні знахідки археологів у базиліці Народження Пресвятої Діви. Гадаю, вас зацікавить ця тема. Запрошую вас і пана Віхуру до себе.
Валерій Пшеничний здивовано подивився на Войцеха. Той, не відводячи погляду від дороги, лише кивнув головою.
– Дякуємо за запрошення, пане Особінський! – відповів Валерій. – Ми приїдемо.
– Чекаю вас у неділю. За проживання прошу не турбуватися, – заспокоїв професор.
Вражений Пшеничний заховав смартфон у кишеню.
– Буде цікаво! – зробив висновок Войцех Віхура і переключив передачу.
ІІІ
Павло Загородній навіть і не підозрював, що у нього вистачить терпіння не заглядати у закриту скриньку так довго. У понеділок він зміг повністю розрахуватися з кредитом, що протягом двох років душив його сім’ю; для цього вистачило лише половини отриманих за роботу грошей. Він устиг навіть посваритися з жінкою, котра переконувала його не робити того, що він збирався робити. Павло мав твердий намір віддати своєму напарнику Василеві Гутовому його частку. Анастасія так і не змогла зрозуміти, навіщо ділитися грошима з людиною, що залишила його самого перероблювати спільну роботу.
Кожен так і залишився при своїй думці. Павло відрахував частку заробленого Василем – при цьому врахував останній день роботи – і, дочекавшись рейсового автобуса, відправився в інший район, до села, де жив його тимчасовий напарник.
Василь Гутовий щиро здивувався, коли Павло підійшов до хвіртки і через паркан голосно запитав:
– Господарі вдома?
Василь саме був на ґанку і, судячи