---

Скачать книгу

---

. Навіть казали, що непогано…

      – І де? – байдуже спитав власник ресторану.

      Кандидат на партнера у танцях обвів сумним поглядом порожню залу.

      – У своїх краях, у Лискові.

      Товстун розсміявся:

      – Варшава, шановний, це не Лисків. Тут треба елегантно, з шиком, з фасоном. Я щиро скажу: ви не підходите. Краще шукайте іншої роботи.

      Він розвернувся на каблуках і пішов до буфету. Блондинка побігла в гардероб. Тапер закривав фортепіано.

      Кандидат на танцівника ліниво перекинув через плече плащ, натягнув на лоба капелюха і попрямував до дверей. Повз нього пройшов хлопчина-служник із тацею тартинок, у носа вдарив смаковитий запах кухні.

      Вулицю заливав гарячий потік сонячного проміння. Наближався полудень. Людей було небагато. Повільно рушив у бік Лазєнок1. На розі Пєнькної2 затримався, поліз до кишені жилетки і виловив монету.

      «Остання», – подумав.

      Підійшов до тютюнового кіоску.

      – Два грандпрікси3.

      Він перелічив решту і бездумно став на трамвайній зупинці. Якийсь дідусь, підпертий кийком, кинув на нього мутний погляд. Елегантна пані з кільканадцятьма пакунками раз по раз виглядала трамвай.

      Біля нього, нетерпляче крутячись, чекав хлопець із книжкою під пахвою. Власне, то була не книжка, а папка, оправлена сірим полотном; коли хлопець став у профіль, було видно стос листів і краї карток для підпису одержувачів кореспонденції.

      Поглядаючи на хлопця, він пригадав, що подібну папку носив сам, коли був кур’єром у нотаріуса Віндера, ще до війни4, до того, як став поштовим службовцем у Лискові. Тільки нотаріус завжди користувався синіми конвертами, а ці були білі.

      Під’їхала «дев’ятка», і хлопець заскочив на задню платформу, не дочекавшись, поки трамвай зупиниться, при цьому зачепивши папкою поручень так, що всі листи розсипались.

      «Має щастя щеня, що сьогодні сухо», – подумав кандидат у танцівники, дивлячись на хлопця, що збирав листи. Трамвай рушив, і один лист ізслизнув зі сходинки та впав на дорогу. Кандидат підняв білий конверт і почав махати ним услід трамваю. Але хлопець був так зайнятий збиранням решти листів, що цього не зауважив.

      То був вишуканий конверт з паперу ручної роботи з каліграфічно виведеною адресою:

      Вельмишановному пану голові Артуру Раковецькому, алея Уяздовська, 7 5.

      Всередині (конверт не був заклеєний) лежала не менш вишукана картка, складена вдвоє. З одного боку щось було надруковано французькою, з іншого, скоріш за все, те саме, польською:

      Голова Ради міністрів має честь ласкаво запросити вельмишановного пана взяти участь у рауті з нагоди приїзду його високоповажності канцлера Австрійської Республіки, який відбудеться 15 липня о 8-й годині вечора в салонах першого поверху готелю «Європейський».

      Внизу маленькими буквами додано:

      Фрак, ордени.

      Прочитав ще раз адресу: алея Уяздовська, 7.

      Віднести? Може, дадуть злотий чи два?.. Спробувати не зашкодить. Номер 7 – за кілька кроків звідси.

      У списку мешканців будинку напроти прізвища А. Раковецького стояв номер квартири 3 на першому поверсі. Піднявшись сходами, подзвонив раз, другий. Врешті знайшов консьєржа, який сказав, що пан голова поїхав за кордон.

      – Чорт!

      Знизавши плечима, тримаючи в руці листа, він рушив додому. Минуло більш ніж півгодини, поки він дістався вулиці Луцької. Скрипучими дерев’яними сходами піднявся на четвертий поверх і повернув клямку.

      У носа вдарило задухою тісної кімнати, запахом смаженої цибулі, пригорілого смальцю і смородом мокрих пелюшок. З кутка пролунав жіночий голос:

      – Зачиняйте двері, бо протяг, ще мені дитину застудите.

      Він щось буркнув собі під ніс, зняв капелюха, повісив пальто на цвях і сів біля вікна.

      – Що там у вас, знову нічого не знайшли?..

      – Знову…

      – Ой, пане Дизмо, ви даремно бруківку збиваєте, я ж вам казала. У селі, в провінції хліб легше здобути. Одне слово – селяни.

      Він нічого не відповів. Третій місяць без роботи, відколи закрили бар «Під слоном» на вулиці Панській, де заробляв свої п’ять злотих на день і вечерю, граючи на мандоліні. Правда, пізніше на біржі праці йому дали роботу на будівництві залізниці, але Дизма ні з інженером, ні з майстром, ні з робітниками не знаходив спільної мови, і через два тижні його попросили. А в Лискові…

      Жінка, певно, думала про те саме, бо спитала:

      – Пане Дизмо, а не краще вам повернутись у свої краї, до родини? Завжди щось там для вас знайдуть.

      – Я вже вам казав, що ніякої родини не маю.

      – Повмирали?

      – Повмирали.

      Валентиниха закінчила чистити картоплю і, ставлячи казанок на вогонь,

---

Скачать книгу