Чужі сни. Ян Валетов
Читать онлайн книгу.
не встаючи з водійського місця.
Слід було входити у роль і в тутешнє тіло – часу замало, менш півгодини, враховуючи резерв. Розум Кирила працював швидко, на межі можливостей.
Руки у його нинішнього носія нестарі, відчуття, що він потрапив у зношений організм, теж немає. Можна вважати, що пощастило. Це перший плюс.
Місто… Якщо джамп розрахунковий, то це…
Так. Знайомий пейзаж – тисячі листівок колись розтиражували по світу ці дахи, річку, мости і замок, обнесений муром.
Рибальський бастіон. Будапешт. Чудово. На місці. Плюс номер два. Різким порухом він повернув до себе дзеркало заднього огляду.
Від сорока до п’ятдесяти. Білий. Європеєць. Смаглявий. Волосся темне, рідке, зачесане назад. Сивини практично немає, значить, носій фарбується. Це не плюс, але приємна деталь.
Руки… На середньому і вказівному пальцях руки, що лежить на кермі, шкіра жовтувата. Курить.
Одягнений у легкий светр-водолазку, джинси та піджак. Злегка не по сезону, але день теплий, сонячний – замерзнути важко. Для кінця жовтня просто чудовий день.
Машина – таксі. Рація, електронний таксометр, на екрані три євро. Ліцензія з фотографією – Ференц Месар, 47 років, адреса тутешня. Марка автомобіля «фольксваген», якщо судити з емблеми в центрі керма. Не першої свіжості, не найкращої комплектації: сидіння навіть не тканинні: вініл – дешевий розвізний варіант. Такий же дешевий, як і годинник із потертим ремінцем на лівій руці таксиста. Тобто, виправив себе Давидов, на його власній лівій руці.
Не сповільнюючи ходи, Кирило відчинив бардачок і вивернув його вміст на вільне переднє сидіння. Нічого корисного. Він про всяк випадок понишпорив у глибині рукавичної скриньки. Ні ножа, ні пістолета – а звідки, власне, їм там узятися? Тільки купа старих чеків, кілька льодяників, липких від старості, зім’ята пачка найдешевших сигарет, монетки. Дідько! Зате позаду розсілися дві крикливі дами: одній добряче за тридцять, другій недалеко до тридцяти. Обидві бі-лявки. Обидві перелякані. Обидві істеричні. У молодшої від шоку тремтять губи. Старша злюща, як мегера! Так і дивись учепиться в загривок. Тільки цього ще не вистачало.
– Усе гаразд! – сказав Давидов по-англійськи і зобразив на обличчі подобу усмішки. – Не треба хвилюватися!
– Дебил, – прошипіла старша чистою російською. З почуттям прошипіла, з великим бажанням затопити незграбному таксистові у пику. – Ты же нас чуть не угробил, мудак! Куда едешь? Куда ты прёшь? Мила, не бойся! Я сейчас такое устрою этому козлу! Ты чего на дорогу не смотришь, а, животное?
Кирило ледь стримався, щоб не розреготатися. Співвітчизниці. Ну, майже співвітчизниці. Можна вважати, землячки – нехай із тутешнього світу, але до болю знайомі персонажі. Такі й нині водяться далеко на півночі, там, де Мурманська Рів’єра, пальми, зелена до неможливості трава і мох на скелях…
Південніше такі екземпляри зустрічаються рідко, надто вже суворі умови. Не виживають принцеси в умовах нового світу.
Давидов глянув через плече, зіткнувся з поглядом старшої блондинки, що пропалював наскрізь, і несподівано