Українська модерна проза. Антология
Читать онлайн книгу.
і взявся до роботи. Надія і радощі блиснули на мент блискавкою і згасли; руки без сили, мимоволі, опустилися, струмент впав додолу; над вухом наче шепотів чийсь журливий голос: «Ти забув, забув за мене».
Він побіг зі студії. Вернувся світом. Повалився мов сніп на ліжко і заснув, мов убитий. І так минуло багато днів. Іноді артист питав себе:
– Чи не позбавити собі життя?
Колись увійшов до нього приятель, що повернувся з Німеччини, та й жахнувсь.
– Германе, що се з тобою скоїлося? Мабуть, знов вернулася малярія, яку ти схопив торік, блукаючи на рисовому полі?
– Ні, – одказав артист приятелеві і схилив голову.
– Чого ж се ти так важко зітхаєш? Може, закохався в якусь принчипесу?
– Та ні бо, ні! Дай мені покій!
– Втратив гроші чи що? Програвся в карти? Та ну-бо говори швидше, бо я поганий угадько. Не хочеш говорити зо мною по щирості, як з давнім приятелем, та хоч покажи мені твої нові твори.
Сі звичайні речі, наче голкою, шпильнули артиста в серце.
– Ось дивися, – показав він на нову копію.
– Яке розкішне тіло! В тебе була натурщиця якась надзвичайна красуня.
– Ось вона, – казав артист.
– О-о! Нащо ж ти їй ховаєш під рядном? Красуня на диво! Але се не твій твір. Де ти його здобув?
Артист почав розказувати, в кого він купив статую і що скоїлося з її творцем.
– Гм, але і копія неабияка. Ти візьмеш за неї багато грошей.
«Неабияка. Багато грошей. Без ножа він мене ріже, – міркував артист, збентежено ходячи по кімнаті. – Моя копія неабияка. Я сам се добре знаю. Хіба ж се те, чого бажає кожний артист?! Неабияка! Та се ж образа. Се глум!»
– Та невже ж ти образився? Завіряю тебе, друже, що в мене й на думці сього не було. Навпаки…
– Не говори мені більш нічого! Ти мене тепер не зрозумієш. Ти напевне думаєш, що се погана заздрість точе мені душу. Ні, ні! Се щось інше. Зараз я не можу тобі уявити, що робиться в моїй душі. Іноді мені хочеться розбити голову об сей холодний мармур. Лихі думки здіймаються в голові, мозок горить, болить. Мені здається, що доля навмисно задала мені якусь мудру загадку і я не в сили, не здолаю її розгадати і ніхто в світі мені не запоможе, бо од моєї хвороби нема ліків.
– Як то нема? – спитав здивовано приятель. – Треба гоїти нерви перш усього, бо вони, я бачу, в тебе дуже втомились. Ти, мабуть, багато працював?
– Нерви, нерви! Все тепер складають на нерви, – одказав артист прикро, і знов заметлявся по хати.
– Коли ся статуя тобі так бентежить нерви, бо, мабуть, нагадує про божевілля твого колеги, то я тобі раджу її продати.
– Тоді я залишу все і, може, піду шукати її по всьому світові, або з глузду зійду.
Приятель розвів руками і не знаходив таких речей, які заспокоїли б нещасного артиста.
Минуло кільканадцять днів, приятель одібрав листа од артиста. Він писав: «Мабуть, справді божевілля заразна хвороба. Я слабую. Зайди до мене на час»…
Коли приятель увійшов у кімнату та побачив